Читати книгу - "Оповідь Служниці"

ротами та спинами, стиснутими грудьми, виснаженими обличчями, накрохмаленими чепчиками, сірувато-білою шкірою. Звужені очі охороняють кімнату.

Між ними, над камінною дошкою, — овальне дзеркало в оточенні двох пар срібних підсвічників, у центрі яких білий порцеляновий Купідон обіймає ягня за шию. Смаки Серени Джой — дивна суміш: жорстке жадання якості, м’які сентиментальні пристрасті. З обох боків камінної дошки стоять композиції із сухих квітів, на відполірованому низькому столику з дерев’яною мозаїкою біля софи — ваза зі справжніми жовтими нарцисами.

Кімната пахне лимонною олією, важкою тканиною, в’янучими нарцисами, залишками кухонних ароматів, які долинули сюди з кухні чи з їдальні, і парфумами Серени Джой «Конвалія». Парфуми — це розкіш, у якої має бути якесь приватне джерело. Я вдихаю їх, думаючи, що маю це цінувати. Це запах дівчаток у препубертаті, дитячих дарунків матерям на День матері; запах білих бавовняних шкарпеток і нижніх спідниць, тальку, невинної жіночої плоті, яка ще не піддалася оволосінню та крові. Мені від цього трохи зле, як буває, коли сидиш у замкненому авто спекотного дня з немолодою, дуже напудреною жінкою. Ось яка ця вітальня, попри всю свою елегантність.

Я б хотіла вкрасти щось із цієї кімнати. Узяти якусь дрібницю, можливо, попільничку, срібну коробочку для пігулок із камінної дошки або ж суху квітку; сховати у складках своєї сукні чи в кишеньці на рукаві, тримати там, доки вечір не скінчиться, заховати у своїй кімнаті, під ліжком, у черевику або в прорізі твердої подушечки «ВІРА». Час від часу я діставала б її й милувалася. Так я могла б відчувала, що маю владу.

Однак це відчуття було б оманливим і надто ризикованим. Мої руки, складені на колінах, лишаються на місці. Стегна разом, п’ятки під себе, притиснуті до тіла. Голова опущена. У роті відчуваю присмак зубної пасти: штучна м’ята та побілка.

Чекаю, поки збереться вся господа. Господа, ось що ми таке. Командор на чолі господи. Він господарює в цьому будинку. Господь дарує і забирає.

Збирає у скриню. Порожню.

Спочатку заходить Кора, тоді Рита, витирає руки у фартух. Їх теж покликав дзвін, вони незадоволені, бо мають чимало інших справ, як-от миття посуду. Але вони мають бути тут, усі мають бути тут: цього вимагає Церемонія. Ми всі маємо так чи так висидіти її.

Рита похмуро дивиться на мене, перш ніж прослизнути за спину, де має стати. Це я винна, що вона нині марнує час. Не я, а моє тіло, якщо це щось змінює. Навіть Командор підкоряється його примхам.

Заходить Нік, киває нам трьом, озирається і теж займає своє місце у мене за спиною. Він стоїть так близько, що кінчик його черевика торкається моєї ступні. Це навмисно? Так чи ні, але ми торкаємось один одного, дві шкіряні речі. Я відчуваю, як мій черевик стає м’якшим, до нього приливає кров, він теплішає, стає моєю шкірою. Я трішки відсуваю ногу.

— Хоча б він поквапився, — каже Кора.

— А тоді зачекав, — додає Нік. Він сміється, пересуває ногу так, що вона знову торкається моєї. Ніхто цього не бачить під складками моєї розправленої спідниці. Я змінюю позу: тут надто спекотно, і від застарілого запаху парфумів мене трохи нудить. Відсуваю ногу.

Ми чуємо, як іде Серена, униз сходами, через коридор: приглушений стукіт її ціпка по килиму, тупотіння здорової ноги. Вона закульгує у двері, дивиться на нас, рахує, але не бачить. Киває Ніку, але нічого не каже. Вона вбрана в одну зі своїх найкращих суконь, небесно-блакитну, з білою вишивкою по краях серпанку: квіти й мережка. Навіть у цьому віці вона відчуває потребу прикрашати себе квітами. «Що тобі з того, — думаю я про неї з незворушним обличчям, — ти більше не даси їм ради, ти зів’яла». Квіти — геніталії рослин. Я колись про це читала.

Серена Джой проходить до свого крісла, розвертається, опускається на сидіння, без грації. Влаштовує ліву ногу на стільчику для ніг, копирсається в кишені рукава. Я чую шурхіт, клацання запальнички, відчуваю тепло диму, вдихаю його.

— Запізнюється, як завжди, — каже вона. Ми не відповідаємо. Чути дзенькіт, поки вона шарудить на столику, тоді клацання — і телевізор починає розігріватися.

Хор чоловіків із зеленкувато-жовтою шкірою (треба налаштувати передачу кольорів) співає «Приходь до церкви в хащі». «Приходь, приходь, приходь, приходь», — співають баси. Серена перемикає канал. Хвилі, кольорові зигзаги, спотворений звук: це блокують супутникову станцію Монреаля. Тоді проповідник, серйозний, із сяючими темними очима, схиляється до нас через стіл. У ці часи вони дуже схожі на бізнесменів. Серена дає йому кілька секунд, тоді перемикає далі.

Кілька порожніх каналів, потім новини. Ось що вона шукала. Жінка відкидається на спинку крісла, глибоко втягує дим. Я навпаки схиляюся вперед, наче дитина, якій дозволили допізна сидіти з дорослими. Це — єдина перевага таких вечорів, вечорів Церемонії: мені дозволено подивитися новини. Це наче неписане правило серед усіх домашніх: ми завжди приходимо вчасно, він завжди запізнюється, Серена завжди дає нам подивитися новини.

Такі, як є, — хтозна, чи щось із того правда? То можуть бути старі зйомки чи фальшиві. Але я все одно дивлюся, сподіваюся, що зможу прочитати текст унизу. Нині будь-які новини кращі за їх відсутність.

Спочатку новини з лінії фронту. Насправді то не лінія — схоже, що війна ведеться в багатьох місцях одночасно.

Лісисті пагорби, вигляд зверху, дерева хворобливо жовті. Хоча б вона налаштувала кольори. Голос диктора каже: «Це Аппалачі, де четверта дивізія Янголів Апокаліпсису викурює засідку партизан-баптистів з повітряною підтримкою двадцять першого батальйону Янголів Світла». Нам показують два гелікоптери, чорні, з намальованими срібними крилами по боках. Під ними вибухає кілька дерев.

Тепер великим планом полонений з брудним зарослим обличчям, обабіч нього — Янголи в охайному чорному однострої. Бранець бере в одного з Янголів сигарету, незграбно суне її до рота зв’язаними руками. Криво усміхається. Диктор щось каже, але я не чую, бо дивлюся чоловікові в очі, намагаючись зрозуміти, про що той думає. Він знає, що камера спрямована на нього. Ця усмішка — це знак зневаги чи покори? Чи він збентежений через те, що його спіймали?

Нам показують лише перемоги, поразки — ніколи. Кому потрібні погані новини?

Можливо, він актор.

Тепер показують диктора. Він говорить м’яко, по-батьківськи, дивиться на нас з екрана, з цією своєю засмагою, білим волоссям і чесними очима, з мудрими зморшками навколо них, наче всезагальний ідеальний дідусь. Його рівна усмішка натякає: те, що він розповідає, робиться для нашого ж добра. «Скоро все буде добре. Я обіцяю. Буде