Читати книгу - "Білий домініканець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Позаду нас щось зашелестіло! Я й оком не моргну: мене це не обходить! Тим часом Офелія зникає в передпокої. У майстерні точильника ще горить світло. Воно мерехтить крізь мутну шибу, за якою дзижчить токарка. Я смикаю за клямку й обережно натискаю на неї. Вузька смужка світла спалахує і миттю гасне, щойно я знову тихо зачиняю двері. Я крадуся до вікна, щоб набачити, де стоїть старий. Той схилився над верстатом, в руці у нього блискуче залізко, а між пальцями у сутінках кімнати розлітаються білі, тонкі, мов папір, стружки і мертвими зміями влягаються довкола домовин. Раптом я відчуваю, що мої коліна страшенно трусяться. Я чую, як з мене зі свистом виривається повітря. Щоб, чого доброго, не впасти і не розбити віконну шибку, я мимоволі опираюся плечем на стіну.
«Невже я справді стану віроламним убивцею? — лунає крик в моїх грудях. — По-зрадницькому, з-поза спини, вбити бідолашного старого, який наче Спаситель пожертвував усім своїм життям заради любові до моєї… до своєї Офелії!»
Ні з того ні з сього верстат зупиняється. Гудіння пропало. Мертва тиша бере мене в свої обійми.
Точильник випростується, ледь помітно повертає голову, наче дослухаючись, і, відклавши стамеску, несміливою ходою рушає до вікна. З кожним кроком чимраз ближче. Він не відриває очей від мене.
Я знаю, що він мене не бачить, адже стою в темряві, а він — на світлі. Але якби навіть знав, що він бачить мене, я б не зміг утекти, бо вже геть знесилився.
Ось він повільно підходить до вікна і дивиться в темряву.
Між нашими очима, певно, й долоню не встромиш, і я можу розгледіти кожну зморшку на його обличчі.
Воно має на собі ознаку безмежної втоми, старий поволі проводить рукою по лобі й дивиться чи то здивовано, чи то задумливо на свій палець, як людина, яка зауважує на ньому кров і не знає, звідки вона взялася. Слабкий проблиск надії і втіхи з’являється в його рисах, і він нахиляє голову, терпляче і покірно, наче мученик, який чекає, коли ж його, нарешті, уб’ють.
Я розумію, що зараз його Дух каже мені! Його затьмарений мозок не відає, навіщо він усе це робить. Його тілом лише правує душа, яка шепоче через нього: «Визволи мене заради моєї улюбленої дочки!» Тепер я знаю: це має здійснитися! Милосердна смерть сама спрямовуватиме мою руку!?
Чи не випадає мені сховатися за її спиною в ім’я моєї любові до Офелії? Зараз я вперше аж до найглибших закутків своєї душі відчуваю, що мусила щодня відчувати Офелія, повсякчас терзаючись мукою співчуття до нього… до нього, того, хто з усіх стражденних найбільше гідний співчуття. Це почуття так мене захопило, що я гадав, ніби ось-ось спалюся, мов Геракл — в отруйному Нессовому вбранні[10]!
Але як усе це зробити? Не маю і гадки. Розчерепити йому тією залізякою голову? Дивитись у його чимраз тьмяніший погляд? Витягнути його труп у сутісок і скинути у воду? Але як я, з руками назавжди забрудненими кров’ю, знову цілуватиму й обійматиму Офелію? Як я, підлий вбивця, щодня дивитимуся в добрі очі мого милого, милого татуся? Ні! Я відчуваю, я ніколи не зможу зробити цього!
Навіть якщо має статися найстрашніше, і я це зроблю, то знаю, що і сам утоплюся в річці до пари трупу покійника.
Я поєдную сили і прослизаю до дверей. Перш ніж узятися за клямку, я хвилю стою, щільно стиснувши долоні, і намагаюся вчинити в серці молитву: «Боже милостивий, дай мені сили!»
Але мої губи відмовляються вимовляти ці слова. Вже не зважаючи на те, що їм наказує мій розум, вони шепочуть:
«Господи, як спромога, хай мине мене ця лиха доля!» Цієї миті у мертву тишу вривається мідний передзвін, і слова застигають у мене на губах. Повітря тремтить, земля хитається: це озвалися баштові дзиґарі на церкві Пречистої діви.
Зненацька морок навколо мене і всередині мене самого просвітлів. І наче хтозна з якої далечини, з тих гір, які знаю зі своїх снів, я почув голос білого домініканця, того, хто дав мені першу конфірмацію і відпустив усі мої гріхи — минулі і майбутні. Він звав мене на ймення: «Христофоре! Христофоре!»
Якась рука лягає мені на плече.
«Малий душогуб!»
Я знаю: це гримкий бас актора Паріса, приглушений і стриманий, сповнений загрози та ненависті, лунає в моїх вухах, але вже не можу опиратися. Як Боже теля дозволяю йому витягнути себе на світло вуличного ліхтаря.
«Малий душогуб!»
Я бачу, як з його рота бризкає слина; відвислий ніс п’янички, заспані баки, масне підборіддя — все в ньому підскакує від тріумфу і диявольської радості.
«Ма-лий ду-шо-губ!»
Він хапає мене за груди і трусить, наче паку білизни, при кожному складі. Мені не спадає на думку чинити опір або навіть вирватися і втекти: тепер я ослаб, як крихітне виснажене звірятко. Те, що я дивлюся на нього, проте не можу сказати жодного слова, він сприймає як визнання мною власної вини. Але язик мій мов приріс до піднебіння. Навіть якщо б я захотів, то все одно не зміг би описати йому те зворушення, яке пережив. Слова, які він вигукує мені в обличчя, як божевільний, з піною на губах і трясучи кулаками перед моїм обличчям, глухо і віддалено гуркочуть у моїх вухах. Я чую і бачу все, проте не рухаюсь, я застиг, як загіпнотизований.
Я розумію, що він усе знає… що він бачив, як ми вилізли з човна… як цілувалися… що здогадався, що я хочу вбити старого, «щоб його пограбувати», як він кричить. Я не захищаюся, я більше не боюся, що відкрив нашу таємницю. Так, певно, почувається птах, який в обіймах змії забуває про свій страх.
Червона книга
Вночі, уві сні, мене трусить пропасниця. Зовнішній і внутрішній світи переплітаються один з одним, як море і повітря.
Я безпорадно гойдаюся на хвилях моєї бурхливої крові, то непритомніючи і занурюючись у глибочезну лійку чорної безодні, то злітаючи до сліпучого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.