Читати книгу - "Зворотний бік світів"

усіх, — бурчить Мальва. — У кінці казки його Лисиця зжерла.

— Невже? — хитро посміхається Ягілка. — У викладі смертних, мабуть. А мені геть інший варіант про Колобка подобається. Отой, де всі жили в добрі та злагоді.

— Ага, і стали сухарями, — саркастично додала Мальва.

— Якими сухарями? — не розуміючи іронії, запитала Ягілка. — Гаразд. Не кисни. Ніхто тебе не чіпатиме, не їстиме, і не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливі відмітки на тілі мають право носити лишень обрані, а ще жриці та оракули. І то не всі. Наш теперішній Оракул, наприклад, жодної не має.

— Не заслужив? — перепитує здивована Мальва. Скільки вона чула про цього старого діда, про те, що кожне пророцтво — то зморшка на його обличчі, і про те, що Птаха часто вступає з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.

— Ні. Не захотів. Я ж пояснюю тобі всю небезпеку цього символу. Якщо діяти супроти законів Усесвіту та Чорного Сонця, то вигориш дощенту зсередини. А це навіть гірше, аніж прокляття.

— Виходить, теперішній Оракул злякався вигоріти зсередини?

— Виходить, злякався! — Ягілка приймає брудну воду, якою промивала рану Мальви.

Мальва киває та саркастично зауважує:

— Дякую, що не покалічили. І як добре, що чарівна вода під рукою.

— Вона не чарівна. Вона Мертва, бо з Мертвої річки. Ти нею рану на нозі гоїла.

Мальва згадує казку про небезпечних потвор, кров яких і створила цю річку, і їй стає недобре.

Ягілка це бачить та поспішає заспокоїти дівчину:

— Ну що пополотніла? Ти ж ту воду не пила.

— І нічого я не пополотніла, — Мальва не хоче здаватися боягузкою. — А куди вона впадає, та ваша Мертва річка чи вона озеро? Усі річки обов’язково кудись впадають.

Спитала, аби щось спитати.

— Річка вона. Річка. І впадає в море, — відповідає Ягілка, насипаючи Мальві в гарну керамічну миску юшки та ставлячи перед нею.

— А у вас тут навіть море є?

— Є, — весело відповідає Ягілка, майже урочисто вручаючи Мальві дерев’яну ложку.

— Круто, — узявши ложку, заявила Мальва. — А море куди впадає? В океан, так? Хм. А Порубіжжя кругле, воно теж планета, як Земля, куля… Е-е-е.

— Смачного, Мальво, їж, а то тебе зараз розірве від зайвих запитань, як бульку. — Ягілка підморгує Мальві і ледь чутно пошепки додає: — Хто ж тобі скаже всю правду, дівчинко, якщо сам всієї правди не знає?

Спальня Ягілки простора та затишна. Зрештою, як і вся хатина всередині. Не здивує Мальву, коли з’ясується, що хатка вміщує в собі ще декілька кімнат. Зовні вона невеличка, непоказненька, от-от розсиплеться… Наче в казці: вітром підбита, травою накрита, підперта кілком, обв’язана шнурком. А насправді — міцненька і всередині чимала. Мальва досі не могла звикнути до такого. Щоразу у світах безсмертних мала таке відчуття, наче її хочуть обдурити оптичною ілюзією. І у світі Відтіні, і у Яровороті, і у світі Оранти…

Мальва вмочує ложку в юшку, вдихає смачний аромат обіду та розуміє, що дуже-дуже зголодніла. Духмяний хліб з печі, юшка, смажений короп, мариновані маслюки, зайчатина в білій підливі, бринза та квас…

Мальва мовчки їсть. Не запитує, хто приготував чи приніс такі смаколики. Хлопці зі світу Оранти попередили, що деякі питання ліпше залишати без відповіді. Там теж їжу готував хтось невидимий, прибирав у помешканні хтось невидимий, давав лад величезній господарці хтось невидимий і робив це теж невидимо. «Будемо вважати, що це одне з тих запитань», — розважливо пояснила собі.

Несподівано з-під столу доноситься закличне та гучне муркотіння. Ягілчин кіт якимсь чином пробрався до кімнати і зараз випрошував ласощі. Ягілка невдоволено насупилася.

— Ану пішов звідси, харцизяко! Хто тобі дозволив сюди заходити. Га?

Кіт замовк, невдоволено повів своїми довгими густими вусами та жалісливо глипнув на Мальву, опустивши низько голову. Дівчина хитро підморгнула йому, скоренько схопила зі стола найбільшу рибину і простягнула котові. Той миттю вхопив її та чкурнув до дверей, котрі перед ним якимсь дивом самостійно відчинилися.

Ягілка невдоволено стукнула кулаком по столі.

— Ти що робиш, дівчино? Це вже геть негоже.

Мальва здивовано втупилася в жінку. Тінь страшної Баби Яги пробігла обличчям вродливої панни. Та тінь з’являлася тоді, коли Ягілка сердилася чи гнівалася.

— Ну, вибачте. Але ж… Тут багатенько їжі. Ми з вами навряд чи все подужаємо з’їсти. А котик, схоже, голодний і так жалібно проси…

Ягілка різко схопила Мальву за руку:

— Дорогенька, від зараз без мого дозволу нікого не годувати, не жаліти, ні з ким не розмовляти, пальців та рук куди-небудь не пхати. Хочеш чогось чи когось — запитай. Чула? Це не прохання. Це вимога. Справа не у їжі. Справа в котові. Це не звичайний кіт, мала. Йому людської їжі не можна. Він харчується іншим, а ти тільки вишкіл псуєш.

Ягілка, звісно, не стала розповідати, чим таким особливим харчується її кіт. Та Мальва й не цікавилася. Їй черепів, скелетів та змій було достатньо.

— І ти, цікава Варваро, не запитаєш, чим таким особливим харчується мій кіт? — Ягілка глянула на Мальву так, що та зрозуміла: знати вона цього стовідсотково не хоче. І тому заперечливо захитала головою, поспіхом кидаючи собі в тарілку маринованих грибочків.

Щойно втамувала голод, зачала довкола мовчки роздивлятися. Тут дуже багато полиць з різноманітними книжками. Полиці аж під стелю. На підвіконнях книжки, на кріслах книжки. А ще багато пахучих трав у пучечках. Таке поєднання — книжки та пучечки трав — вона бачить уперше і також розуміє, що в цій кімнаті нерідко приймають гостей. Бо аж два столи, один з яких точно кабінетний, зі стосами паперів і справжніми перами для писання та чорнильницями, з масивними свічками. А інший, за яким вони сидять, круглий, наче місяць, і застелений гаптованим обрусом, затишний, дуже домашній, як і посуд, з якого вони куштують страви. Отут гості сидять і справді п’ють чай та обідають, чи вечеряють, а може, й снідають. Мальва продовжує нишпорити очима по кімнаті. Стіни, там, де нема стелажів, завішані різними чудасіями: від барвистих пір’їн екзотичних птахів до різноманітних годинників. Є і піскові, і водяні, і звичайна дерев’яна зозулька в будиночку, і ще якісь чудернацькі. Поличка з ляльками-мотанками, де двох однакових нема, поличка з дзвіночками, поличка з варганами, теж найрізноманітніших розмірів та, певно, призначень, поличка ще невідомо з чим, бо у зваленому на купу мотлоху можна хіба що розпізнати барвисті стрічки, мушлі, нанизані на нитку, разки коралів різного кольору та розмірів. Можна тільки припускати, що це якісь обереги чи, принаймні, те, що було