Читати книгу - "Подорож на край ночі"

class="p1">Ці звитяги врятували мене за хвилину до краху. Лола без жодних заперечень погодилась, щоб я виконував її обов'язок. Хіба я не сміливий войовник, гідний такої високої місії! Відтоді ми були не просто коханці, а й спільники. Почалася новітня доба наших взаємин.

Лолине тіло стало для мене джерелом безконечних радощів, я ніколи не міг насититись вивченням її американської плоті. Щиро кажучи, я був страшенно безсоромний. Зостануся таким і надалі.

Я навіть дійшов одного висновку, що сповнив мене втіхою та надією: країна, здатна породити таке сміливе красою тіло, щедре на палкі душевні пориви, напевне володіє таємницями інших одкровень, не менш важливих за біологічні.

Тож, пестячи Лолу, я надумав рано чи пізно, скоро лиш трапиться нагода, здійснити подорож до Сполучених Штатів, поїхати туди мов на прощу. Я й справді не мав ні затишку, ні спочинку (впродовж невблаганно лихого й неприхильного життя), поки успішно втілив цей задум, містично породжений анатомією людського тіла.

Отже, біля Лолиного заду я отримав послання з Нового світу. Звичайно, Лола мала не тільки чудове тіло, а й личко, гарненьке й трохи хиже завдяки блакитно-сірим очам, зовнішні кутики яких ледь піднімались угору, мов у дикої кицьки.

Навіть просто дивлячись у Лолине обличчя, я відчував, як мені котиться слина, неначе я випив склянку сухого вина або набрав у рот каміння. її очі були, зрештою, холодні, в них зовсім не відчувалося млосної орієнтально-фрагонарівської жвавости, властивої французьким очам.

Найчастіше ми зустрічались у кав'ярні поблизу її готелю. По вулицях тинялось дедалі більше поранених, інколи геть розкутих. Для них збирали пожертви, влаштовували „вечори“, присвячені тому або сьому, а здебільша — самим організаторам. Брехати, злягатися, вмирати — здавалось, усе інше втратило сенс. Несамовита брехня — в газетах, на плакатах, скрізь і повсюдно — перевищувала будь-яку уяву, всякі межі сміховинности та безглуздя. Цілий світ заповзявся брехати. Йшлося тільки про те, чия брехня буде більша. Невдовзі в місті було годі шукати щиро ста.

Дещиця правди, яку ще можна було відчути до 1914 року, тепер видавалася сороміцтвом. Хоч би чого торкнувсь — усе несправжнє: цукор, літаки, сандалі, варення, фото; все, що читали, поглинали, обсмоктували, оспівували, стверджували, заперечували, боронили, — було лише примарою, ошуканством і маскарадом. Навіть зрадники повнилися фальшу. Безумство брехні й віри в ту брехню стало справжньою пошестю. Крихітка Лола знала французькою лише кілька фраз, зате патріотичних: „Перемога за нами!“, „Вперед, Мадлон!“ Від цього аж плакати хотілося.

Лола вперто і безцеремонно приглядалась до нашої смерти, як, зрештою, всі жінки, відколи запанувала мода бути сміливими задля інших.

Натомість я всім серцем прихилився до всього, що відвертало від війни! Я не раз розпитував Лолу про Америку, але її відповіді були непевні, претензійні й вочевидь заплутані, вона ніби прагнула приголомшити мене.

Та тепер я вже не вірив жодному враженню. Одного разу на мене вже подіяло враження, і більше ніхто й ніколи мене брехнею не звабить.

Я вірив Лолиному тілу і не вірив її розумові. Вважав Лолу за уособлення вроди, що ховалася по той бік війни, по той бік життя.

Лола посилювала мій страх думками, запозиченими з бульварних газет: помпони, фанфари, моя любка й білі рукавички… Чекаючи розв'язки, я спав із нею дедалі частіше, запевняючи, ніби від цього худнуть. Хоча вона покладалася більше на прогулянки. Я страшенно не любив тих довгих моціонів, та Лола наполягала.

Ми, мов ті спортсмени, щодня пополудні по кілька годин ходили Булонським Лісом на „романтичні прогулянки“.

Природа — це щось жахітне. Навіть коли цілком цивілізована, як Булонський Ліс, вона однаково лякає справдешнього городянина. На лоні природи городянам несамохіть кортить відкрити душу. Хоч Булонський Ліс — вогкий, засмічений, підстрижений, обгороджений ґратами — нічого й не вартий, на городянина, що походжає між деревами, нестримно напливають спогади. Лола теж не могла уникнути цього сумного неспокою. Під час прогулянок вона розповідала мені тисячі подробиць про своє нью-йоркське життя, про тамтешніх подружок. Я так і не второпав, що правдиве в тому складному плетиві доларів, заручин, розлук, магазинів одягу й прикрас, яке нібито оповивало її життя.

Одного дня ми пішли до іподрому. В тих місцях іще траплялися численні фіакри, діти верхи на віслюках, хлопчаки в хмарах куряви, автомобілі з відпускниками, що, збуджені й спітнілі, переслідувані невблаганним часом і прагненням жити, пильно озираючи околиці й не гаючи ні хвилини, кваплячись устигнути з поїзда на поїзд, чимдуж шукають незайнятих жінок у бідних алеях і здіймають при цьому ще більшу куряву, поспішаючи десь хутенько попоїсти й покохатися. З відпускників скочувався піт пристрасти і спеки.

Ліс тепер був занедбаний, мабуть, міській владі стало не до нього.

— Тут, певне, було дуже гарно до війни? — запитала Лола. — Все таке вишукане?.. Розкажи мені, Фердінане. Й тут відбувалися перегони? Такі самі, як і в нас, у Нью-Йорку?

Відверто кажучи, я ніколи не бував на кінних перегонах, але, щоб розважити Лолу, заходився вигадувати сотні барвистих подробиць на цю тему, користаючись принагідно десь та колись чутими оповідями. Пишне вбрання… Елегантні пани і панії… Блискучі кубки… Старти… Веселі лункі сурми… Стрибки через канаву з водою… Президент Республіки… Шалено зростають ставки…

Мої вигадки так сподобалися Лолі, що ми навіть зблизились. Відтоді вона гадала, що в нас є принаймні одне спільне вподобання, — щоправда, в мене нібито добре приховане, — світські розваги. Піддавшись почуттям, Лола навіть поцілувала мене, — таке з нею траплялося рідко.

А ще вона зворушливо сумувала за речами, які вийшли з моди. Кожен оплакує минувшину по-своєму. Саме за відмерлими модами Лола помічала плин часу.

— Фердінане, — спитала вона, — ти віриш, що на цьому іподромі колись ізнову будуть перегони?

— Безперечно, Лоло, як скінчиться війна…

— Але це так непевно, еге ж?

Думка, що в Лоншані більше ніколи не буде перегонів, засмутила Лолу. Світова скорбота підступає до людей по-всякому, а підступити їй щастить майже завжди.

— Припустімо, Фердінане, що війна триватиме ще довго, може, й кілька років… Тоді мені вже буде пізно… вертатися сюди. Ти розумієш мене, Фердінане? Ти ж знаєш — я дуже полюбляю отакі гарненькі місця… де багато публіки… гарне вбрання… Але тоді вже буде пізно. І пізно назавжди. Хіба що… Фердінане, коли знову збиратиметься публіка, я вже стану стара… Я стану стара, Фердінане, отож буде пізно. Я відчуваю, що буде пізно.

У розпачі Лола відвернулась так рвучко, немов угледіла обіч на стежці двісті франків. Я як міг утішав дівчину, вдаючись до всіх засобів, які тільки спадали мені на гадку. Зрештою