Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

мені з собою загортає відвари. Як заболить – полощу. Оце зараз пропустив, бо почув про вас і Сілезького. Наглядач повідомив. Той самий, котрий опікувався вами, пане Кошовий.

Сказавши так, Віхура замовк, даючи тим самим знак – поки тему продовжувати не бажає. Звісно ж, повернеться, але не тепер. Клим же почув чітке пояснення: скільки б не старалися поплічники Густава Сілезького приховати свої дії, все одно поліцейські службовці здебільшого виконуватимуть свій обов’язок і служитимуть закону, а не злочинцям. Тож краще не ховатися, бо таємне стане явним, і горе тому, хто спробує гратися з кримінальною поліцією в хованки.

Авжеж.

Коли автомобіль зупинився біля головного входу до департаменту, Кошовий остаточно склав для себе наступну картину. Наглядач дозволив себе підкупити, бо, мабуть, не вперше надавав подібні послуги кримінальникам. Гроші взяв, і явно грубі. Та цього разу обставини виявилися такими, приховати які означало щонайменше втратити службу, а в гіршому разі – самому опинитися в сусідній камері з паном Сілезьким за посібництво вбивці. Тому тюремний служака доповів про Кошового куди треба. І якби з Сілезьким зустрічався хтось інший, Віхура наказав би старшому над усіма поліцейськими агентами Карлу Лінді організувати стеження. Так завжди робиться, стандартна пошукова процедура.

Поява Клима, як він сам відчував, внесла в ці плани корективи. Доручити комусь займатися Кошовим комісар Віхура в силу їхнього давнього знайомства не міг. Ось чому перехопив його особисто.

А кого не чекав зустріти тут – так це Магду Богданович.

Вона стояла біля вікна, навпроти зачинених дверей комісарового кабінету, і її, як завжди, огортав м’який ненав’язливий аромат дорогих парфумів. Цього разу Магду сміливо можна було назвати жінкою в зеленому. Сукню мала суворого, консервативного крою, без модних надлишків, як-то надміром відкриті плечі в поєднанні з ніжною, на око – невагомою тканиною. Навпаки, її сукня здавалася досить важкою, монолітною: закривала все, крім шматочка шкіри довкола шиї, де примостився хрестик. Одяг не підкреслював талію, лиш подовжував силует, що робило Магду вищою, ніж вона була насправді. Лівий зап’ясток цього разу стискав не масивний браслет, а елегантна смужка металу, скромно оздоблена невеличкими камінцями. Бася відкрила Климові дверцята в світ коштовностей та жіночих прикрас: річ, яку вдягнула зараз Магда, була значно дорожчою за аналоги, через те навмисне зроблена так, аби не кидатися в очі. Голову накривав капелюшок із піднятою вуалеткою.

– Сподіваюсь, ми не змусили вас довго чекати, пані Магдо, – прогудів Віхура. – Навіть заради вас не маю права порушувати неписане правило, коли хтось може лишатися в кабінеті поліцейського, якщо там нема хазяїна.

– Мій покійний чоловік завжди виставляв мене геть, коли виходив сам, – промовила Магда сухо, дивлячись не на комісара, а на його супутника, і цей погляд нічого хорошого Климові не віщував. – При цьому не перепрошував. Тож усе в порядку, пане Віхуро. Мені люб’язно пропонували винести сюди крісло, та я не бачу в тому потреби.

– І все одно – перепрошую за незручності, – незграбно розшаркався комісар, упорався з замком, прочинив двері й запросив відвідувачів заходити.

Щойно вся компанія пройшла, Віхура щільно причинив двері, навіть замкнув зсередини на два оберти. Голосно сопучи, пройшов за свій стіл. Відсунув стілець, сів, вірніше – впав на нього, аж небезпечно рипнуло, і нарешті дав волю почуттям, котрі стримував увесь цей час. Замахнувся, вгатив кулаком по поверхні столу, проревівши:

– Що ви в біса творите, пане Кошовий! Якого дідька! Куди влізли цього разу, грім би вас побив!

Нагадав про себе зуб. Віхура скривився, накрив хворе місце долонею, простогнав уже тихіше:

– Поясніть нам усе. Я вимагаю.

– Що саме пояснити? – поцікавився Клим, який був готовий до чогось подібного, тож комісарові вигуки не вивели його з рівноваги. – Для чого я зустрічався з Густавом Сілезьким у в’язниці? Це не секрет ні для кого. Тим більше – для вас, пане комісаре. Відповідь самі знаєте.

– Яку ще відповідь?

– Ви особисто займаєтеся справою про вбивство Агнешки Радомської. Інакше бути не може. Леон Радомський не бачить у цій ролі нікого іншого, окрім начальника кримінальної поліції. Якби було можна, нафтовий магнат вивернувся б рукавичкою, навиворіт, аби вбивцю його доньки шукав персонально начальник усього поліцейського департаменту. Головний поліцейський Львова. Тільки ж це неможливо навіть для такої поважної особи, з усією повагою до його заслуг та капіталів.

– Не заговорюйте зуби, – буркнув Віхура. – Чому я повинен знати якусь там відповідь?

– Ви вже допитували пана Сілезького. І він сказав вам рівно те саме, заради чого зробив усе можливе, аби зустрітися сьогодні зі мною. Моя персона не така значна, як ваша. Я взагалі ні на що й ні на кого не впливаю в цьому місті та загалом – у цілому світі.

– Я знаю вашу манеру запатякувати все небезпечне для себе, – тепер комісар стогнав, бо зубний біль упевнено брав гору. – Для чого Густав Сілезький покликав вас до себе в Бригідки, куди стороннім ходити без спеціального дозволу заборонено? Та він подолав заборону, ви теж ризикували. Для чого, пане Кошовий? Чого я не знаю і що повинен знати як поліцейський?

– Ви це знаєте, – вперто правив своє Клим. – Точніше, ви це чули. Я так само чув від Сілезького, що він не вбивав Агнешку Радомську.

– А оце вже вас не стосується, пане Кошовий! Не ваше діло!

Клим здригнувся.

Від несподіванки – бо на коротку мить, захопившись розмовою з комісаром, дозволив собі забути про Магду позаду себе. Її слова шмагонули батогом, обпекли. Озирнувся, тут же ступив набік, аби бачити обох. А Магда, своєю чергою, стала між ним і столом комісара.

Вона не думала сідати, хоча стілець стояв зовсім поруч.

Лишився на ногах і Клим.

Віхура тепер сидів, мов єдиний глядач у театрі. Лише дійство, яке розігрувала Магда, виставою не назвеш.

Якийсь час в кабінеті панувала лунка тиша.

Магда не грала – таки була охоплена люттю, а очі метали блискавки. Аби вони були справжніми, Клима вразило б з десяток разів, усі – смертельно. Інакше ця жінка не вміє, в цьому Кошовий за час їхнього знайомства встиг переконатися.

– Вас це не стосується, – сказала вона нарешті, голос обурено дзвенів. – Ви не маєте жодного права близько підходити до цієї історії. Ви не знали Агнелю так, як знала її я. І не були з нею в таких близьких стосунках. Я вважала нещасну дівчину своєю молодшою сестрою. І її нагла смерть для мене – особлива, болісна втрата. Це – моя особиста трагедія, пане Кошовий.

– Даруйте, я цього не знав. Не міг