Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

знати, – швидко виправився Клим. – Ви втратили близьку й дорогу вам людину. Прийміть мої співчуття.

– Ваші співчуття, пане Кошовий, мені зараз найменше потрібні, – відрізала Магда. – Вони не повернуть Агнелю. Дівчина була далеко не янголом, та янголи всі на небі. Ніхто не ангел, нема святих. Якщо найбільші гріхи дівчини в тому, що вона часом міняла спідницю на штани, сама кермувала власним автомобілем, не завжди рахувалася з суспільною думкою й зважала на сталі поведінкові норми – хай так і буде. Зараз філософи говорять про таких, як Агнеля, що вони намагалися випередити час, у якому живуть. Це не всіма приймається. Але так само не є кримінальним злочином. На відміну від того, чим займаєтеся ви.

– А чим я, по-вашому, займаюся, пані Магдо?

– Заважаєте правосуддю.

– Навіть так?

– Саме так, пане Кошовий! Знову крутитеся в усіх під ногами, аби уповільнити торжество закону. Вбивцю Агнешки Радомської знайдено. Він має постати перед судом. Та отримати справедливе покарання. А потім його мають повісити!

– У вас – зовсім не жіноча жорстокість, пані Магдо.

Краєм ока Кошовий помітив, як Віхура крутить головою, дивлячись на того з них, хто говорить у даний момент.

– Ви ще не бачили жорстоких жінок, пане Кошовий. Скажімо, не уявляєте собі, якою нестримною може стати лють матері до того, хто завдав непоправної шкоди її дитині. Десятка сильних поліцаїв не стане, аби захистити такого від миттєвої розправи розгніваної жінки, котра втратила все.

– З загибеллю панни Агнелі ви втратили все, пані Магдо?

– Життя не скінчилося для мене навіть після передчасної смерті пана Богдановича, – відрізала вона. – Вважайте, що я ставилася до Агнелі, як до рідної. А значить, втрата особиста. Тому я не дозволю нікому відбілювати її вбивцю! Особливо не подарую цього вам!

Рука в тонкій прозорій рукавичці витягнулася вперед. Вказівний палець націлився в груди Климові.

– Я сидітиму в першому ряду на суді та аплодуватиму стоячи, почувши смертний вирок!

– Я не відбілюю вбивцю, – стримано мовив Кошовий. – І потім, чому мені така особлива честь?

Магда хотіла пояснити. Аж раптом теж скосувала на Віхуру, котрий уже не приховував азарту від стеження за двобоєм, навіть, здається, забув про хворий зуб. Вона опустила руку, трохи опанувала себе. Заговорила далі спокійніше:

– Ви чудово знаєте, що я маю на увазі, пане Кошовий. Колись у нас була розмова. І я попереджала: не трапляйтеся на моєму шляху. Перепрошую, пане комісаре, що ви змушені мимоволі чути це, бо вам не потрібні чужі приватні суперечки. Але повторюся: у з’ясуванні обставин загибелі Агнешки Радомської та покаранні вбивці я зацікавлена особисто. Пан Віхура це знає. Тому взяв на себе труд повідомити про ваш контакт із убивцею, котрий ніким не дозволений та ні з ким не узгоджений. А зараз, слухаючи вас, чудово розумію ваш намір. Поплічники цього Сілезького, за яким давно тюрма плаче, вирішили залучити вас, аби відбілити свого ватажка.

– Цікаво, як ви це бачите, пані Магдо.

– Що саме?

– Згадане вами «відбілення». Не думаю, що повинен звітувати вам про кожен свій крок у Львові, як і загалом про особисте життя. Але ми з вами – в кабінеті комісара поліції. Пан Віхура запросив мене на цю розмову, тому, так уже й бути, поясню.

Щоки Магди зайшлися багрянцем.

– Ах, ви робите мені послугу?

– Можна й так сказати, – Кошовий вирішив, що пора починати наступ. – Пані Магдо, дозвольте вам нагадати, як одного разу ви самі попросили мене приватно з’ясувати обставини дивної справи, котра вас переймала. Коли бути зовсім точним, ви наполегливо просили мене дізнатися, чи бувають у старих будинках привиди. Тоді вас зовсім не хвилювало, законними будуть мої кроки на тому шляху чи не дуже. Здається, тоді з моєю допомогою ви владнали деякі свої справи. Чи ні?

Магда зиркнула на мовчазного Віхуру, котрого їхнє зіткнення цікавило дедалі більше, закусила губу. Не хотіла згадувати, чим насправді для неї закінчилася та, не така вже давня історія, замість того промовила:

– А нині, як я розумію, з подібним проханням до вас прийшли від Сілезького.

– Подібне – це яке?

– Залагодити справу. Ви ж самі щойно сказали – Сілезький нікого не вбивав.

Сіпнулося віко.

Клим зітхнув, збираючись із думками.

– Я не говорив, що Сілезький нікого не вбивав. Я кажу, що він, можливо, не вбивав Агнешку Радомську. З якою, між іншим, визнає інтимний зв’язок. Ви праві, пані Магдо. Чоловік, якого заарештовано, напевне заслуговує на тривалу ізоляцію від суспільства. Та чомусь дотепер його протиправна діяльність слідством та судами не доведена. І скажу вам як юрист: причетність Сілезького до цього вбивства так само треба довести. Хіба ні? – він повернувся до комісара. – Я правий, пане Віхуро?

– Так, – кивнув той, обмежившись цим коротким словом.

– Отже, пані Магдо, називаючи Сілезького вбивцею та готуючись аплодувати смертному вироку, ви, даруйте, біжите попереду паровоза. Пане комісаре, коли вже ми все одно при цьому, коли почали цю розмову, дозвольте кілька запитань. Вони стосуються цієї непростої справи, і якщо не хочете або не маєте права – не відповідайте.

– Я відповідатиму так, як вважаю за потрібне, – буркнув Віхура. – Що вас цікавить?

– Є докази того, що саме Густав Сілезький убив свою коханку?

Комісар не квапився з відповіддю, і Кошовий підштовхнув:

– Скажіть не для мене – для пані Магди. Адже вона, виглядає, найбільш зацікавлена серед нас особа. Хіба що інтереси в нас різні, сподіваюсь.

– Що ви маєте на увазі? – стрепенувся Віхура.

– Пані Магду цікавить чимшвидше й справедливе покарання. І найменше хвилює, винен Густав Сілезький насправді чи ні. Розумієте, кандидат дуже зручний. Він винен у принципі, і зараз обставини складаються так, що відповідатиме за всі свої гріхи. Я не вважаю це правильним. Знову ж таки як юрист. Навіть якби я читав про вирок для Сілезького в газетах, не будучи у жодний спосіб причетним до цієї історії, мій інтерес – вірити в те, що покарано саме того, хто скоїв злочин. А не людину, котра, скажемо так, найбільше для цього годиться. А ваш інтерес, пане комісаре, – швидко розкрити злочин, де потерпілою стороною є відомий та впливовий промисловець, мільйонер Леон Радомський. Йому все одно, кого засудять, а вам кортить скоріше спекатися цієї справи. Чи я помиляюся, пане комісаре? Ви так само хочете кари для справжнього вбивці, а не для першої-ліпшої підозрілої особи, котра потрапила в поле зору?

Зуб нагадав про себе. Віхура скривився.

– У мене нема доказів, – визнав нарешті. – Лише підозри. Це так, пані Магдо.

– Ви не підозрювали Густава Сілезького весь цей