Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Ми можемо сміливо на нього покластися.

— Коли ти врешті-решт зрозумієш, що Франциско д’Анконія перетворився на нікчемного пустопляса?

Він засміявся.

— Як до людини я завжди до нього так ставився. Але ти заперечувала. Як же ти заперечувала! Чи вже забула, як ми сперечалися? Може, варто процитувати дещо з того, що ти про нього казала, і висловити припущення стосовно деяких твоїх коників?

— Хочеш поговорити про Франциско д’Анконію? Ти для цього сюди прийшов?

На його обличчі проступив гнів і розчарування, тому що лице Даґні залишилося незворушним.

— Ти прекрасно розумієш, чому я сюди прийшов! — відрубав він. — Я довідався неймовірні речі про наші потяги в Мексиці.

– І що ж ти довідався?

— Який рухомий склад ти там використовуєш?

— Найгірший, який змогла знайти.

— Ти визнаєш це?

— Це все зафіксовано у надісланих тобі звітах.

— Ти справді використовуєш дров’яні паротяги?

— Едді знайшов їх для мене на чиємусь закинутому депо в Луїзіані. Він навіть не зміг дізнатися назву залізниці.

– І цей мотлох курсує як потяги «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Так.

— Якого біса? Що коїться? Я хочу знати, що відбувається!

Вона говорила рівно, дивлячись просто йому в очі:

— Якщо тобі цікаво, на лінії «Сан-Себастьян» я лишила тільки мінімальну кількість непотребу. Я забрала з Мексики все, що можна було забрати: маневрові паротяги, інструменти, навіть друкарські машинки і дзеркала.

— З якого дива?

— Щоб мародерам менше перепало, коли вони націоналізують залізницю.

Він скочив на ноги.

— Тобі це не зійде з рук! Цього разу це тобі вилізе боком! Ти наважилася на такий підлий, ниций вчинок… через якісь злісні побрехеньки, коли у нас є контракт на двісті років, і… — він аж захлинувся.

— Джиме, — повагом промовила Даґні, — у нас немає жодного зайвого вагона, локомотива чи тонни вугілля.

— Я не дозволю! Я не допущу такої обурливої політики щодо дружнього народу, який потребує нашої допомоги. Зажерливість — це не виправдання. Врешті-решт, є ще й шляхетні пориви, хоча ти не здатна їх зрозуміти!

Вона витягла блокнот і взяла олівець.

— Добре, Джиме. Розпоряджайся, скільки потягів я маю пустити по лінії «Сан-Себастьян»?

— Га?

— Скільки потягів і на яких лініях треба скасувати, щоб перевести в Мексику дизельні локомотиви і сталеві вагони?

— Я не хочу, щоб ти скасовувала маршрути!

— А де ж я тоді візьму рухомий склад для Мексики?

— Це ти маєш знати, це твоя робота.

— Я не здатна її виконати. Доведеться вирішувати тобі.

— Знову твої гнилі вибрики — перекладати відповідальність на мене!

— Джиме, я чекаю наказів.

— Я не дам тобі заманити мене в пастку!

Вона відкинула вбік олівець.

— У такому разі розклад на «Сан-Себастьян» не змінюється.

— Добре. Дочекаймося засідання Ради директорів наступного місяця. Я вимагатиму рішення, щоб раз і назавжди заборонити виробничому відділу перевищувати повноваження. І ти за все відповіси.

— Відповім.

Вона повернулась до роботи ще до того, як за Джеймсом Таґґартом зачинилися двері.

Закінчивши, відклала папери і поглянула у вікно. Небо було чорне, а місто перетворилося на сяючий розсип освітлених вікон на щезлих стінах. Даґні неохоче підвелась. Вона усвідомлювала, що втомилася сьогодні, й вбачала в цьому свою дрібну поразку.

Кабінети в конторі були темні та порожні. Працівники вже розійшлися. Тільки Едді Віллерс сидів за скляною перегородкою, що скидалася тепер на освітлений куб світла в кутку великої кімнати. Проходячи повз нього, вона помахала рукою.

Вона спустилась ліфтом, але не у вестибюль будівлі, а в головний зал двірця. Дорогою додому їй подобалося пройтися вокзалом.

Цей вестибюль їй був схожий на храм. Дивлячись вгору, на височенну стелю, вона бачила тьмяне склепіння, оперте на масивні гранітні колони, і горішні контури великих, засклених темрявою, вікон. Склепіння, сповнене врочистого спокою католицького собору, захисним напиналом простиралося над заклопотаним юрмиськом.

На видному місці у головній залі стояла статуя Натаніеля Таґґарта, засновника залізниці. Щоправда, пасажири до неї вже звикли, тому не помічали.

Лише Даґні не могла байдужо і без належної поваги пройти повз скульптуру славетного пращура. Довгий погляд на цю постать дорогою через вестибюль був єдиною доступною для неї молитвою.

Натаніель Таґґарт, авантюрист із вітром у кишенях, виринувши звідкілясь із Нової Англії, збудував залізницю через континент, коли виникли перші сталеві рейки. Натаніелева залізниця досі стояла, а битва за її спорудження перетворилася на легенду, адже люди воліли або не розуміти її значення, або не вірити, що таке можливо.

Він був людиною, яку ніхто й ніколи не міг перепинити; ставив собі мету і йшов до неї шляхом прямим, як рейка, що простягається за обрій. Він ніколи не домагався в уряду кредитів, облігацій, субсидій, земельних дотацій чи законодавчих пільг. Брав гроші в того, хто їх мав, ідучи від дверей до дверей, байдуже, чи то портал червоного дерева в маєток банкіра, чи скромний хідник фермерського будиночка. Він ніколи не розводився про суспільне благо, просто казав людям, що з його залізниці вони матимуть великі прибутки, і доступно пояснював, звідки ті прибутки візьмуться, надаючи аргументи. В нього завжди були вагомі аргументи.

З покоління в покоління «Таґґарт Трансконтиненталь» була однією з небагатьох залізниць країни, які ніколи не банкрутували, і єдиною, де контрольний пакет акцій залишався в руках нащадків засновника.

За життя ім’я Натаніеля Таґґарта було радше не популярне, а сумнозвісне. Його повторювали не з повагою, а з гидливою цікавістю і обуренням. Якщо хтось і виявляв до нього симпатію, то це швидше було захоплення, з яким ставляться до успішних бандитів. Однак жодного пенні зі своїх статків він не отримав силою чи шахрайством. Його провина полягала тільки в тому, що він заробив своє добро сам і ніколи не забував, що воно належить йому і лише йому.

Багато чого шепотіли про нього поза очі. Подейкували, що десь у глушині Середнього Заходу він пристрелив члена законодавчих зборів штату, який спробував відкликати патент, наданий Таґґартові, — тоді, коли його залізниця вже перетнула половину штату. Деякі законодавці планували нажитися на акціях Натаніеля, швидко їх розпродавши. Таґ-ґарта обвинуватили у вбивстві, але провини так і не довели. Відтоді в нього не виникало проблем із місцевою владою.

Казали, що заради залізниці Нат Таґґарт багато разів ставив на кін своє життя; та одного разу йому довелося поставити дещо більше. Геть не маючи коштів, із замороженим будівництвом залізниці, він спустив по сходах з третього поверху шанованого джентльмена, який пропонував урядову позику. А потім виставив як заставу власну дружину, взявши позику в мільйонера, який ненавидів Натаніеля, але захоплювався вродою його жінки. Щоправда, Таґґарт вчасно повернув борг, і не мав віддавати застави. Угоду було укладено за цілковитої згоди дружини. Писана красуня належала