Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Посполитої. Відтак уже першого листопада від 15.30 до 22.00 відбулися переговори обох сторін, у ході яких було досягнуто згоди створити польсько-українську комісію. До неї увійшли з української сторони – посол Володимир Загайкевич (1876–1949), директор Каси хворих Іван Жолнір, директор гімназії Андрій Аліськевич і професор гімназії Михайло Демчук, а з польської – професор гімназії Фелікс Пшиємський і три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовський. Пізно вночі ці вісім членів комісії підписали угоду про утримання спокою і порядку, згідно з якою вони тимчасово обіймали владу у місті й повіті. Для виконання адміністративно-поліційних функцій була створена із тисячі українців і тисячі поляків спільна міліція[141]. Крім Перемишля, спільні міліції діяли у Красичині та Бірчі.

Наступного дня на мурах Перемишля з’явилася відозва комісії «До населення міста і повіту!», в якій містився заклик «до спокою і громадського порядку». Діяльність комісії підтримала Жидівська Національна Рада, створена у Перемишлі 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова, яка закликала поляків не падати духом і водночас… не виконувати наказів свого генерала Пухальського (до речі, обраного в склад комісії) щодо роззброєння польських частин на Засянні[142]. Поспішна відозва поляків дестабілізувала суспільно-політичну ситуацію в повіті. У цей час, як зазначала газета «Воля» від 5 падолиста 1918 р., «польські легіоністи підступом роззброїли 9-й полк, а його офіцерів інтернували. Рівночасно на даний поляками знак стали озброюватись польські студенти і провокувати українське населення. Кілька озброєних недоростків, видно на приказ своїх провідників, вдерлися навіть до палати нашого єпископа Коциловського і шукали там оружія і амуніції. Провокаційне поведения польських загорільців викликало незвичайне обурення серед українського населення Перемишля і околиці. Здавалося, що ще хвиля і прийде до оружної розправи… Дійшло до того, що в ніч з суботи на неділю якісь польські загорільці острілювали з машинового кріса Медику і ранили кількох селян. Та загорілість потягнула за собою обсажения Перемишля українськими військами».

Провокації легіоністів змусили Українську Національну Раду перейти до рішучих дій. О п’ятій ранку 4 листопада підпорядковані їй п’ять українських сотень обеззброїли польські сторожі в місті, крім Засяння. Учасник бою старшина Віктор Петрикевич згадує (його спогади зберігаються у Бібліотеці Народовій у Варшаві), що в нічних сутичках загинуло двоє стрільців і п’ять легіоністів. Тоді ж інтерновано генерала Пухальського і декілька польських підрозділів[143]. Уранці Українська Національна Рада оголосила, що перебирає у свої руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваємо Вас всіх без ріжниці народности і віросповідання до безуслівного спокою і послуху нашим зарядженням. Брами домів належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоїв є безуслівно заказана. Горожани! Запоручаємо Вам безпечність публичного порядку, життя і майна. Апровізацією міста і повіту займемося щиро. Просимо о повнє довір’я і поміч. Працювати будемо для добра всего населення совісно і безсторонно…»[144]

Все ж діяльність спільної комісії не припинялась і в наступні дні. На цей час збройне протистояння сторін ще більше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легіонери зарубали чотирьох стрільців, а в ряді сіл реквізували худобу, арештували невинних людей. Реквізиційні акції провели, на жаль, й українці. Віктор Петрикевич згадує, що на Засянні легіоністи в час богослужіння зробили ревізію в каплиці о. василіян, при цьому пригрозили револьвером отцю Васильківському. Всі ці факти і мала розглянути спільна комісія. Але 10 листопада її діяльність була перервана.

Переїхавши міст, перед залізничним двірцем з’явився польський бронепотяг (далі колія була розібрана), розпочавши обстріл міських кварталів. У ході двогодинного бою із грізною машиною загинуло два стрільці.

11 листопада польське командування стягнуло під місто чимале підкріплення і запропонувало українцям о 12.00 скласти зброю. Українці вирішили боронитись. Тоді о 12.15 легіоністи почали артилерійський обстріл центральної частини міста. У жидівській частині міста запалали будинки, зав’язалися запеклі бої на вулицях Францішканській і Міцкевича. У хід пішли ручні бомби. Відтак українські захисники відступили з міста, так і не дочекавшись підкріплення зі сходу[145]. Нова влада інтернувала близько 1 тис. українців, а на євреїв наклала контрибуцію у сумі 3 млн корон[146].

Навколо Перемишля запалало справжнє вогнище війни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р. Ще й нині українці Перемишля з болем показують на залізничний міст, який тоді пошкодували зірвати українські вояки. Натомість місцеві поляки неподалік збудували величний пам’ятник Орлятам Перемишля – своїм захисникам міста і загалом відродженої Польщі.

Радикалізувалася в ті дні й поневолена Лемківщина – «забута людьми і Богом земля поміж Сяном і Попрадом». Центром першого «огнища самостійного відруху» – Лемківської Республіки – стало село Вислок Великий Сяноцького повіту, другого – Західнолемківської Республіки – села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки (всього близько 30 сіл) греко-католицький парох Панько Шпилька та вчитель Григорій Судомир ще 3 листопада виступили за злуку і передачу своєї тимчасової влади урядові ЗУНР, організували міліцію[147]. Аналогічне рішення ухвалили 27 грудня 1918 р. мешканці с. Мушинки Новосончівського повіту. Протестувальники закликали лемківські громади знімати старих війтів й обирати нові громадські ради у Грибівському і Новосончівському повітах, а також лемківських селах Закарпаття. У відповідь громади сіл Лелюхів, Мілік, Злоцьк, Щавник, Ястрабик та ін. обрали нових українських комісарів[148].

Дещо інакше відбувалися події в Короснятинщині, Ясельщині та Гормоччині. Там москвофіли домагалися прилучення Західнолемківської Республіки до Росії. Лемківська руська народна рада теж створила міліцію. Перша республіка проіснувала до 23 січня 1919 р., друга – до початку 1920 р., а їхніх лідерів заарештували поляки[149].

Супроти планів «Великої Румунії»

Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців[150]. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю[151].

2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у