Читати книгу - "Суча дочка"

мед і ствердно хитнув головою. Намагався їсти охайно, але мед стікав на пальці й капав у миску. Ніяково скосив очі в Оленин бік — та сиділа й про щось зосереджено думала.

— їжте, їжте, — припрошував пасічник. — Медок — їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось?

Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед.

— Ваша тітка Христина не хліб, а паску пече, — промовила згодом. — Він і без меду смачний.

Пасічник задоволено посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл.

— І багато здаєте державі? — Мельниченко намагався повернути розмову на своє.

— Та… — зам’явся дядько Кирило. — Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше…

Пасічник із Оленою переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше:

— Давно коло бджіл?

— А-а, — здавалося, що дядько зрадів запитанню. — Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й… — Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. — Я вам ще наллю.

— Ні-ні, дякую. — Мельниченко відсунув миску. Запитливо подивився на пасічника, чекаючи подальшої розповіді, але той дістав пачку махорки, акуратно згорнуту газету.

Журналіст запобігливо відкрив сумку й дістав пачку цигарок.

— Е, ні — я свою, — відмовився дядько. — То забавка для молодих. А ви ж як, критикувати нас будете чи по-хорошому?

Журналіст зам’явся, глянув на Олену і зрозумів, що не знає, про що писатиме.

— Я вам так скажу, — пасічник не дочекався відповіді й сам продовжив розмову. — Воно як по ділу, то і критика нужна, а, скажімо, аби комусь догодити та зря людей висміяти, уже наче й некрасиво, — густі брови зійшлися на переніссі, м’яке, добродушне обличчя посуворішало, і пасічник глибоко затягнувся самокруткою. — Я колись у війну снаряди підвозив кіньми, — прочинив рукою двері, щоб дим від цигарки ішов на вулицю, — під Харковом це пекло було. Я до батареї везу снаряди, а фашист б’є, а він лупить… Одного коня у мене убило, ледве я його витяг зі збруї. В голоблях слабший кінь залишився. Я і нокаю, і сам позаду воза пхаю, а він стоїть. Солдата нашого стільки набило — вся земля услана: хто ще є і стогне, хто санітарів кличе. Яке тобі… Мучуся я з тим конем, хоч випрягай і сам ставай. А тут лейтенантик сопливий підскакує, ні, щоб допомогти коня з місця зрушити, він до мене: «Я тебе, — кричить, — розстріляю! Чого став, таку твою…» Кажу йому: «Кінь не йде». А він мене по морді, тицяє в лице пістолетом. Коня угрів, той рвонувся і знову став як укопаний. Так він вистрілив у коня. Довелося хлопцям на собі ті ящики носити. Скільки їх через ту падлюку пропало…

— А як же ви вціліли? — журналіст зацікавлено подивився на дядька.

— А я й не вцілів, — посміхнувся той невесело. — У мене ось під лопаткою осколок, — поворухнув плечем, немов хотів показати того осколка, — і дві дірки у нозі. Одна, правда, нічого, а друга й зараз мучить, як на погоду, — замовк, дивився кудись у двері, де у променях сонця снували бджілки.

Олена першою підвелася, подякувала за пригощання й пішла до мотоцикла, а журналіст затримався біля пасічника. Витяг блокнот і знову став швидко записувати. Він не бачив, як Олена щось дивилася у мотоциклі, потім відвела його далі, зірвала трубку, відкрила краник, і бензин потік із бензобака у невеличку ямку. Знову закрила краник, надягла на місце трубку, глянула на курінь і носком черевика засипала вологу ямку. Потім повела мотоцикла на дорогу.

— їдемо? — у журналіста був гарний настрій, і він весело сів на заднє сидіння.

— Та… — зам’ялася Олена. — Може, їдемо, а може, й ні.

— А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. — Володимир встав із сидіння.

— Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри.

І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.

— Приїхали. — Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав.

— Що тепер? — спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце.

— Якщо не боїтеся — ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться.

— Кілометрів сім-вісім? — перепитав розгублено журналіст. — І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити?

— Буду вести мотоцикла. А як інакше?

Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася:

— Таки справді далекувато.

— Тоді я буду тягти, — журналіст подав Олені свою сумку, — а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода?

Олена здвигнула плечима:

— У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі — я сама з цим не справлюся.

Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч.

— Вас теж проведу — тут недалеко, — сказала натомленому журналісту.

— А ви хіба мене до себе не заберете? — вдавано образився той. — Я ж он скільки тяг вашого дурня.

— Я за те вам казки розказувала, — засміялася Олена.

— Теж мені — Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? — сказав уже серйозніше. — Не колгосп, а якийсь партизанський загін — ні в кого нічого допитатися не можна.

— Було у конторі лишатися — я вас із собою не кликала, — відрізала йому Олена. — У мене теж день пропав.

Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося.

— Тут, у тітки Дусі, переночуєте. Всі приїжджі у неї ночують, бо готелю у селі немає, — сказала холодно й відчинила хвіртку. Постукала у двері.

— Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, — зраділа тітка.

Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», — і пішла. Зайшла до контори — там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері.

— Проходь, а де?.. — голова поглянув на двері.

Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася.

— Ти, — посміхнувся й собі голова, — ти що, його у житі загубила?

— Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх