Читати книгу - "Схід"

Потім то тут, то там натрапляв на радянські доти лінії Молотова. Вони були у цілком доброму стані. Можна входити і оборонятися.

Ніби чогось чекали. Десь дорогою побачив один такий у селі, просто на обійсті. Був великий і темний, як мокра земля. Вбитий у схил. В його тіні походжали кури. Кілька років тому ми з татом шукали місце, де німці встановили понтонний міст. Тато не міг точно згадати. І не пам’ятав, чи це було влітку сорок першого, коли вони йшли на схід, чи влітку сорок четвертого, коли вже поспішно поверталися. Нарешті старий чоловік з іншого берега показав нам приблизне місце. Але він теж не міг сказати, в якому це було році.

Деякі бункери позаростали кущами. Я їхав уздовж межі світів. Уздовж межі Сходу і Заходу. «Вважаю природним те, що німці, дбаючи про добро людства, мають обов’язок нав’язувати нашу модель життя нижчим расам і народам, які, через свою нижчу інтелігентність, не дуже розуміли, чого ми прагнемо», — писав вісімнадцятилітній танкіст-механік Генрі Метельман з Гамбурга.

Цього літа ми шукали слідів мосту; тато розповідав, що вранці 22 червня село було порожнє. Вони вийшли тихцем. Усе своє забрали. Залишилося трохи сміття і слідів. Зникли маскування, намети, польові кухні. Гриміла артилерія. «Не були поганими», — казав він. Село зажурилося, що пішли геть. Вони давали їжу. Платили, коли щось брали. Панував лад. Їм треба було без перешкод зосередити і замаскувати всі свої дії, транспорт, понтони, човни. Без потреби не стріляли. З протилежного берега видивлялися і прислухалися совєти. Тож село шкодувало, коли вони пішли на Схід із цивілізаційною місією. Спершу водою, тоді пласкими луками і під вогонь з перших дотів. Це якщо отетерілі совєти взагалі стріляли, бо такий же отетерілий і заціпенілий був у Москві Сталін, а без його наказу ніхто не наважувався стрілити.

Через ріку я дивився на країну дитинства. Бачив білі мури давнього православного монастиря Христа Спаса у русько-візантійському стилі. Трохи далі на північ — вежі колишньої уніатської церкви, а тепер католицького костелу. Пам’ятаю запах дерева, кадила і воску. Я дивився в бік минулих днів. Уявляв собі солдатів на світанку, в ранковому тумані, немов озброєних духів. Спускали понтони і човни на зелену воду. В деяких місцях дві треті течії можна було подолати вплав, потім починалися вири і низьке урвище другого берега. Багато разів я переправлявся так, як вони. 22 червня ще тривало навчання, тож трохи пізніше. На початку липня, коли спека заповняла навіть ті місця, куди сягала тінь. Ми з’їжджали на берег довгою прямою дорогою, щоб наповнити водою трьохсотлітрову бочку, бо в криницях бракувало. З’їжджали тією ж дорогою, що й вермахт, але нас зупиняла ріка з легендою про свої смертоносні вири. Ми залишалися на західному боці. Але мрія про те, щоби піти далі, не покидала мене ніколи. Майже так, як двадцятилітнього парашутиста Мартіна Пьоппеля: «Нема на світі країни, яка б мала для мене таку магнетичну притягальну силу, як більшовицька Росія».

У середині сімдесятих років тріснув трубопровід «Дружба». Рікою плила чорна мазь. Осідала на березі, на прибережних верболозах. Одного дня хтось це все підпалив. Палали зарості, палала ріка. Це було як війна, лиш без солдатів. Я знав, що нафта з Росії, з Радянського Союзу. Що це на сході. Далеко, та водночас близько. Уявляв собі Москву як щось віддалене, сіре, велике і нудне. Вона була нереальною, але ми жили в її тіні. Мусило минути багато років, щоб я зміг додуматися, що відчував Мартін Пьоппель. Треба було, щоб завалилася країна, яка його спокушала. Мусила виникнути якась порожнеча, яку треба було наповнити уявою і досвідом.

Я з’їхав з польової дороги і повернувся на асфальт. За селом догнав двох хлопців на велосипедах. Один віз вифлеємську зірку на патику. Вона була із сірого картону, ще не позолочена. Мала колір землі і луків. Віяв вітер, і вони ледве їхали. У глиб пейзажу, який здавався дуже давнім і тільки ледь порушеним людським життям. Цей образ був простий і гарний. Похилені, проти вітру, їхали крізь пустку, щоби десь позолотити цю звізду. Добути її з бурої матеріальності, звільнити від підмоклого, предвічного краєвиду і хоч трохи позначити надприродністю. На старих і чорних від мастила роверах вони їхали по золото, ладан і миро. За два тижні перед святом Трьох Царів. Їм було стільки років, скільки мені, коли приїжджав у ці краї, щоб запам’ятати їх назавжди. Тепер повертався, аби хоч щось зрозуміти з власного життя. Я їх обігнав і за мить знову звернув на промоклу бічну. Вона вела до села і там закінчувалася. Скільки було домів? Небагато, справді небагато.

Тепер я міг би клікнути, наблизити і порахувати, але волію залишатися в тому часі — день після Різдва, коли нормальне життя ще не почалося, ще не вийшло із теплих домів, тільки ці два хлопці із зіркою, а потім, за селом, три чоловіки, що рубали надбережні верби. Побачивши мене, перестали і дивилися вслід. Я заїхав настільки далеко, наскільки вдалося. Піщаний яр закінчився сосниною. Я вийшов і пішов до ріки. Вона була сіро-блакитна, а не зелена. Повільно плила під низьким небом, залишаючи село за собою. Мене завжди вабили місця, з яких можна лиш повертатися, місця в самому кінці. Завжди. Шукав їх інстинктивно. На березі лежав човен. У ньому збиралася дощівка. Я дивився на інший бік і мені здавалося, що бачу вежі костелу, який пахнув старою живицею і воском. Біля нього сходили німці, щоби подолати течію, повну вирів. Зліва був курган, насипаний у прадавній минувшині. На ньому я сидів із сільськими хлопцями і дивився на протилежний бік, на місце, де стояв тепер. Тоді уявляв собі, що колись піду за ріку, а потім ще далі і далі. Може, я вигадую, але ж не могло бути інакше. Ми крадькома пили дешеве вино і дивилися на рівнину, яка нагадувала степ з дрібними фігурками корів, овець і коней. Тепер я бачив, що цей степ був підмоклий і насправді нагадував багна.

Бо як це так? Що з часом віддаляємося від місця, де народилися, і це називається втечею, зрадою, еміграцією? І все, що ми робимо, це спроба повернення? І життя — це вигнання? Мовби в якихось боснійських богомилів? І, як співали «Breakout», «ріка дитинства»? Як цей мій Буг, до якого мушу час до часу повернутися, щоби хоч на мить вислизнути з вигнання і перехитрити самотність? Що ж це? Чим ширші