Читати книгу - "Не такий"

світлих шортах (напевне, це тут була така форма), з яких виглядали волохаті криві ноги. На шиї в нього був зелено-синій галстук, що нагадував колишні піонерські, які тепер можна було побачити тільки на старих сімейних фотографіях.

— А ето шо за піонє-е-е-е-р? — уголос здивувався Канава, який уже встав на ноги і всім своїм виглядом показував, що з ним нічого не трапилося.

Новоохрещений Піонер (з цим прізвиськом йому судилося жити щонайменше до кінця цієї зміни), підійшов до дітей упритул. Він ніби й не чув останніх слів Коновалова чи, може, просто не показував своєї реакції на них. Зблизька вожатий більше нагадував рекетира із серіалів 90-х років. Важкий погляд маленьких оченят, тверде підборіддя і короткий їжачок зачіски ще більше підкреслювали цю схожість.

— Доброго дня! — несподівано м’яким голосом привітався Піонер. — Мене звати Олександр Сергійович і я заміню вам тата і маму на цих три тижні! — спробував пожартувати він, а його «прийомні діти» чомусь уже уявляли собі колючий дріт навколо будиночків, вівчарок по периметру і цього милого вожатого, який на все горло волає: «Стояти! Руки вгору!» — Всі ті, кому дванадцять-чотирнадцять років, йдуть за мною. Інші чекають на своїх вожатих і спілкуються з директором! — кивнув він на веселого товстуна.

— Нє-е-е! — знову втрутився Канава. — Он нє піонер, он вєлікій класік руской літератури О. С. Пушкін!

Задоволений своїм жартом, Коновалов загиготів. Інші теж почали підсміюватися і навіть голосно реготати. Олександр Сергійович зиркнув на всіх цих коміків з огидою, але промовчав і відвернувся. Виконуючи вказівку вожатого, з гурту вийшли Потап і ще четверо осіб. Всі вони були чоловічої статі і, на радість Дениса, без особливих понтів. Найцікавішими здавалися брати-близнюки, яких можна було розрізнити лише за одягом. На вигляд хлопці були його однолітками, але поводили себе невимушено і вільно, можливо тому, що вже бували у цьому таборі і знали, як воно — жити тут. А можливо, просто тому, що їх було двоє, а двом, як відомо, завжди легше.

Крім Потапа і близнюків Севи та Слави, до другого загону потрапили ще двоє молодших хлопчаків, один з яких дивився на світ навіть більш переляканими очима, ніж Потап.

— За мною! — скомандував Піонер (він же Пушкін, він же Олександр Сергійович) і, не озираючись, попрямував до будиночків. Його підшефні потрюхикали за ним, спотикаючись об важкі сумки і намагаючись не відставати.

На території табору нарешті з’явилися люди, які поспішали у своїх справах. Із їдальні, розташованої відразу за адмінкорпусом, виходили і шикувались у нерівні колони ті, хто приїхав раніше і вже встиг поснідати.

Будиночок, до якого Піонер привів хлопців, був невеликий, двоповерховий, обшитий пофарбованими у різні кольори старими дошками. Їхня кімната була на першому поверсі, там стояло аж шість ліжок.

— Ну от, влаштовуйтеся. Потім я вас заведу у їдальню, а далі познайомлю із загоном, — махнув рукою Пушкін. — Даю вам на все 10 хвилин! Чекатиму на вулиці…

— Кльовенька кімнатка! І одне місце буде вільне, можна когось у гості запросити! — пожвавішали близнюки, щойно Піонер вийшов з кімнати.

— Минулого року ми в іншому будинку жили, то там був повний відстій! І ліжка двоповерхові! — сказав Слава.

— І кімната на другому поверсі була! А тут через вікно можна вилазити, щоб дівчат мазати! — підтримав брата Сева.

— Що з дівчатами робити? — не зрозумів Потап. Він кинув сумку на найближче ліжко, відкрив її і саме викладав щітку-пасту-мило до кривої тумбочки з перехнябленими дверцятами.

— Ти що, вперше у таборі!? — широко розплющивши очі, втупилися в нього близнюки, які з першого класу кожного літа їздили по таких закладах. Мати виховувала їх сама, батька вони навіть не пам’ятали, а в родині, крім них, було ще двоє малих ротів, яких потрібно було годувати. От якийсь «собез» і виділяв їм щорічно путівки до табору, де можна було принаймні наїстися від пуза. Кімната, в якій вони жили вдома, була тісною і незатишною, бо квартиру «матуха» (так Славко назвав маму) отримала для тимчасового проживання в будинкоуправлінні, де працювала двірником. Ввечері, коли починало темніти, до їхнього помешкання збігалися спраглі насолоди і самогону, який «матуха» гнала, щоб вижити.

Потап згадав, що його кімната теж часом здавалася йому маленькою і їй постійно чогось бракувало: то нового телевізора з плоским екраном, то ноутбука, щоб можна було качати музику, не злазячи з дивана…

І от, слухаючи близнюків, які ні на що не нарікали і жили так, як жилося, Денис відчував сором за свої (як тоді йому здавалося) цілком нормальні мрії.

Коротко розповівши про мандри таборами області, Славко та Сева впритул підійшли до питання, яке понад усе цікавило Дениса: що воно таке — мазати дівчат?

— Ну ти і село без газу! — дивувався Севка. — Береш зубну пасту, кладеш її ввечері в труси…

— Це для того, щоб тепла була! — перебив його Славко.

— Не лізь! Дай сам розкажу! — сердито зиркнув на нього брат. — Так от…

Із пояснення близнюків Потап зрозумів, у чому полягає процес «мазання», але сама процедура здалася йому якоюсь дитячою і нерозумною.

— Нічого! — підбадьорив його Славко. — Один раз із нами сходиш і тобі сподобається!

Денис кивнув головою, хоча на сто відсотків був упевнений, що навряд чи вподобає такі розваги. Двоє інших, Тарас і Сашко, мовчки слухали пояснення близнюків, зацікавлені перспективами, що, як виявилося, відкриваються у таборі. Хлопці вирішили, де чиє буде ліжко і тумбочка, порозпихали свої речі і зібралися на вихід, тобто до Олександра Сергійовича.

Тепер він здавався не таким уже й поганим: був веселий, добродушний і дуже мило посміхався. Розповідаючи анекдоти та історії із табірного життя, яких він знав безліч, Піонер завів хлопців у їдальню і всадовив за великий стіл, що теж, як і кімната, був розрахований на шість гавриків середнього шкільного віку. Вожатий відійшов і вмостився на стілець біля віконця, де видавали їжу, і заговорив з молодою жіночкою, котра, час від часу червоніючи, переставляла на підноси склянки.

На столі перед дітьми стояли дві невеликі каструлі, накриті погнутими кришками. З однієї стирчав алюмінієвий черпак. Такий «ексклюзив» Потап бачив тільки в селі, у бабусі з дідом. Там ним розмішували їжу для паці, що рохкала в сараї.

— О, кашка вівсяна! Славненько! — відкрив каструлю Сева, а потім зазирнув до іншої. — А тут котлетки!

Його брат одразу схопив черпака і накидав по тарілці каші спочатку собі і своїй точній копії, а потім усім іншим. Зверху вклав по чималенькій котлеті. Близнюки накинулися на страву так, що аж за вухами лящало, та ще й