Читати книгу - "Тиша"

обличчя було кольору свіжозвареного буряка, посеред обличчя горіли два бірюзових ока. Каспер показав на свою формену куртку, чоловік кивнув.

Фігура випереджала його всього на хвилину, коли він дістався до мети — до вагончиків для робітників, що приліпилися біля схилу впритул до стіни будинку, — схоже, це було частиною того, що лишилося від Королівського театру. Сходи під ним не скрипнули. Двері були відчинені, він увійшов.

Атмосфера була наскрізь просочена вологою. Повітря було жарке, сире і густе, як у парильні. Звук хлюпітливої води поглинав звуки його кроків. Поглинув він і легке клацання дверей, що зачинилися за ним. Божественне має слабість до саун. У Гурджієва в «Ле Прієр» була парна лазня. У Валаамському монастирі — три сауни. При церкві Олександра Невського на Бредґаде — російська лазня. У шаманів — парна.

Крізь пару він побачив щось світле. У кінці коридору хтось зняв комбінезон.

Людина ступила крок назад. Це була жінка.

Не повертаючись, вона взяла рушник і зайшла в душову. Каспер повільно пішов за нею.

У приміщенні було шість душових кабінок. У кожній з них текла гаряча вода. Пара була така густа — аж дерло в горлі. Спочатку він не побачив її. Потім вона виступила на крок з душової кабіни. Вона намилювалася довгою, вигнутою дерев’яною щіткою. Методично. І поступово розчинялася в тонкому шарі піни. Тоді вона ступила крок назад у пару, розчинення було остаточним — вона повністю зникла.

Він не рухався. Кран закрутили. Вентиляційний отвір втягнув у себе всю пару. У приміщенні нікого не було.

Раптом він відчув ніжний доторк. Хтось іззаду обхопив рушником його кісточки. І різко смикнув на себе.

Він устиг виставити вперед руки. А все ж таки вдарився він дуже сильно. Йому заледве вдалося сісти.

— Ви переплутали вхід?

У руці в неї була важка вигнута щітка.

Раптом вона впізнала його. Вона відступила назад, ніби від удару. З її мокрого волосся на обличчя стікала вода, на якусь мить вона стала схожа на потопаючого. Та одразу ж опанувала себе.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказав він.

— Це неможливо.

Хтось постукав у двері.

— Це журналісти, — пояснив він. — Це вони мене шукають.

Вона стала ще блідіша, ніж була.

— Твій номер телефону, — благав він. — Адреса?

— Все кінчено. Нічого не можна повернути.

— Я став новою людиною. Відродився. Усе тепер інакше.

Вона вишкірилася. Немов тварина. Він починав утрачати контроль над собою.

— Я кинуся в обійми репортерів, — заявив він. — Я розкажу їм усе. Про мою дику тугу. Про те, як я чинив опір озброєним охоронцям. Про собак-шукачів. Електричні огорожі. І все це — щоб передати тобі коротке, життєво важливе повідомлення. Розкажу про те, як ти вигнала мене. Викликала катів. Наші фотографії помістять на перших сторінках газет.

У її погляді з’явився подив.

— Ти здатний на це, — зауважила вона. — Ти справді здатний на це.

— Півгодини. Всього півгодини.

У кишені комбінезона вона знайшла теслярський олівець. Він простягнув їй лотерейний білет. Руки її трохи трусилися, коли вона писала.

У двері грюкали. Вона загорнулася в рушник, провела його вперед через душову, відчинила інші двері, яких він раніше не побачив. Вони вийшли у вузький коридор, звідки ще одні двері вели туди, де колись була вулиця Торденскьольґаде. Позаду них в одних з дверей повернули ключ. Увесь цей час вона ретельно намагалася випадково не торкнутися його. Тепер вона приклала кінчик олівця до його щоки, немов це був ніж з викидним лезом.

— Півгодини, — прошепотіла вона. — А потім — щоб я ніколи тебе більше не бачила.

16

Існує небезпечна, чорна і вогка двогодинна дірка між останнім і першим ранковими автобусами, якої йому вдалося уникнути, — він устиг на останній нічний автобус. Зробивши чималий гак навколо промислового району, він деякий час постояв біля паркана. Усе живе залишає за собою луну — він нічого не почув. Лишалося дві години до того, як набуде чинності постанова про його депортацію, йому треба було б попоїсти й поспати, але він зробив інакше. Він знайшов спортивний костюм і перевдягнувся.

На манежі він увімкнув Ріхтера й нотну лампу над роялем.

Він почав із вправ на баланс. Він робив їх щоранку протягом тридцяти років, не пропустивши жодного дня. Спочатку жорсткі, рівномірні, вертикальні рухи класичного верстата. Потім довгі, плавні серії legato по колу вздовж краю манежу. А під кінець він надіне свої концертні черевики. Зшиті на замовлення. П’ятдесят четвертого розміру. Великі, але при цьому незадирливо величезні.

Баланс і молитва доповнюють одне одного. В результаті м’язової і духовної напруги має виникнути якась точка безмежного спокою. У цій точці зустрічаєшся із самим собою.

Молитва почалася спонтанно, спочатку синхронно з биттям серця, через деякий час вона потече незалежно від нього. Він відчув вдячність. Він живий. У нього є тіло. Є запис «Добре темперованого клавіру» у виконанні Ріхтера. У нього лишається ще дві години. І найголовніше — у нього є номер телефону. Прочинені двері. Що ведуть до неї.

І десь у нього ще лишається публіка. «Публіка — це половина моєї індивідуальності». Так говорив Грок[25]. Він розкрив обійми залу для глядачів. Він усіх їх любив. Навіть зараз, коли там нікого не було.

Але все-таки в залі хтось був. Хтось був тут разом з ним.

У більшості циркових манежів «суха» акустика — через їдке поєднання піску на арені і парусинового верху. Щоразу на початку номера музичному клоуну випадає неминуча важка праця — йому треба оживити манеж. Але ця зала була інакша. Стіни були зроблені з фанерних щитів з порожнечами, вони поглинали низькі тони, і через це виникало безліч горизонтальних відбиттів. У цьому приміщенні він завжди міг орієнтуватися, немов кажан. І зараз теж.

Він вимкнув Ріхтера, відступив назад до колони з електричним щитком, запалив світло. їх було двоє. Чоловік із слуховим апаратом — він сидів так, начебто ніколи й не сходив зі свого місця біля пожежного виходу. Другий — високий і світлий, плив проходом поміж рядами, витягнувши вперед руку.

— Маю за честь для себе. Уперше бачив ваш виступ у дитинстві. Відтоді стежу за вами.

Каспер відійшов і прихилився до рояля. Так, щоб рояль опинився між ним і цими людьми.

— Ми прийшли з приємним дорученням, — сказав світлий. — Ми представляємо правління благодійного фонду. Він виділяє почесні премії артистам. Правління виділило вам преміальну суму в розмірі двадцяти п’яти тисяч.

Касперові руки намацали кришку. П’ятнадцять кілограмів палісандрового дерева з латунною смужкою, гострою, як лезо старої хліборізки.

На роялі з’явилася пачка