Читати книгу - "Будинок з привидами"

його в пітьмі; коли він вийшов з-під дерева на світло, я впізнав Марущака.

— Старий знайомий! — протяг Марущак усміхаючись і взяв гвинтівку на ремінь. — Чому не спиш?

— Добре діло! А тривога?

— Яка тривога?

— Еге, яка! Ви ніби не знаєте?

— Вперше чую!

Я розумів, що Марущак мене розігрує, але все ж спитав:

— А куди курсанти пішли?

— Хто їх знає, може, в лазню!

— Вночі в лазню? Ви думаєте, я — дурень?

Марущак засміявся й сказав:

— Бачу, що не дурний, а ось цікавий — це так.

Я не знайшов, що відповісти, і затупцював на місці. Марущак запропонував:

— Давай посидимо, коли така справа.

Ми сіли на лавочку біля турніка. Я непомітно поправив у кишені револьвер і спитав Марущака:

— Вартовому хіба можна сидіти?

— В армії — не можна, тут — дозволяється, — відповів Марущак. Він витяг із кишені кисет і, згорнувши цигарку, чиркнув сірником.

— Батько теж пішов по тривозі?

— Пішов!

Марущак з досадою, пахкаючи цигаркою, сказав:

— От чорти, а мене не взяли. Треба ж — вдруге тривога, а я в наряді.

— А то не Петлюра часом перейшов кордон?

— Петлюра? Навряд. Хіба хтось із його субчиків. Натискають на них Англія, Франція та Пілсудський, щоб ті гроші відробляли, якими їхня буржуазія підгодовує всю цю націоналістичну погань. Ось і лізуть сюди до нас.

Далеко за Довжецьким лісом прокотився постріл. Трохи згодом — другий.

— Пуляють, бандитські шкури! — сказав Марущак.

— Коли ж тих бандитів переловлять?

— А з ким їх ловити будеш? Війська ж справжнього нема. Прикордонники — ті на кордоні, а тут чопівці та міліція. З Польщею як мир підписували, умова була війська регулярного поблизу кордону не тримати.

Марущак затягся востаннє і дуже спритно виплюнув недокурок. Описавши дугу, недокурок упав далеко в траву, трохи погорів там маленькою червоною цяточкою, схожою на світлячок, і згас.

Місяць світив ясно. Він стояв тепер якраз над тюрмою. Дуже голосно співали солов'ї в саду радпартшколи. «Мабуть, чопівці вже десь за містом», — подумав я і в цю мить почув позаду ледве чутне калатання дзвону. Спочатку я вирішив, що мені почулося, і глянув на Марущака. Але він теж почув, повернувся і дивився зараз на відчинені вікна головного корпусу, звідки линув до нас цей несподіваний звук.

«Бом, бом, бом!» — неначе на кафедральному костьолі, рівно відбивав удари дзвін.

— Що за чорт! Чого він дуріє? — сказав Марущак і схопився.

— Хто дуріє?

— Стривай.

Хтось швидко пройшов по коридору, спустився по кам'яних сходах, грюкнули внизу двері, і я побачив, як вискочив з них чоловік. Він озирнувся, перескочив через дротяну огорожу палісадника і підбіг до нас. Це був незнайомий мені літній курсант, трохи сутулий, у великій, натягненій до вух будьонівці.

— Ти чуєш, Панасе? — тихо спитав він Марущака.

— Чую-то чую, — відповів Марущак, — але я думав спочатку, може, це ти?

— Еге ж, я… — образився курсант. — Тільки мені ще не вистачало ночами у дзвін калатати…

— Наган з тобою? — строго спитав Марущак.

— Зі мною! — відповів днювальний, ляскаючи себе по кобурі.

— Постережи тоді біля воріт, а я піду гляну, — продовжував Марущак і, глянувши на мене, спитав: — Не хочеш за компанію?

— А чого ж!

— Ну дивися, — сказав Марущак, — перевіримо, який ти герой.

Дзвін

З якого боку не подивишся на нього, — оточений з вулиці зеленим двором, а позаду — величезним садом, будинок радпартшколи, на три поверхи, здається дуже великим, дуже просторим. Здається, далеко-далеко вглибину йдуть слабо освітлені вузенькими монастирськими вікнами довгі й вогкі кімнати-келії.

Одначе варто було людині потрапити всередину радпартшколи, вона зразу переконувалася, що будинок цей має вигляд з вулиці дуже просторого і великого тому, що всередині насаджено невеликий фруктовий сад. Від головного саду він одділений високою стіною учбового корпусу. В цьому круглому саду ростуть самі тільки грушеві дерева, дуже старі й дуплисті.

Коли я вперше побачив цей грушевий сад, надто вже дивним здалося мені, що в сад немає входу; в одному лише простінку, між вікнами їдальні, виднівся слід давно замурованих дверей. В сад можна було потрапити не інакше, як через вікна з коридора першого поверху. Мабуть, і садівник Корибко залазить сюди так, коли треба йому весною обмазувати вапном стовбури дерев, а восени збирати стиглі плоди.

Довгі, дуже довгі тут, у радпартшколі, коридори. Всі вони, крім найвищого, на третьому поверсі, сполучаються. Мені легко обійти по коридору всю цю старовинну будівлю з темними крутими сходами, напівкруглими вікнами, скрипучими підлогами, затхлим монастирським запахом. Коридори на всіх поверхах низькі, склеписті, їх вікна з похилими, як у бійницях, підвіконнями виходять тільки в грушевий сад. Де-не-де з капітальних стін виступають, загороджуючи наполовину прохід, вибілені вапном квадратні печі з важкими чавунними дверцятами на гвинтах, з вузенькими піддувалами.

Курсантська кухня в цьому корпусі з'єднана з іншими приміщеннями довгим коридором, який проходить через усі підвали. Невесела туди прогулянка, особливо одному: низькі склепіння, підлога вимощена кам'яними плитами, жодного вікна на волю, тільки маленькі вугільні лампочки тьмяно горять біля самої стелі, кидаючи нерівне світло на пооббивані залізом, важкі, з круглими вічками двері комор та дров'яних сараїв. Добра половина сараїв пустує.

У крайньому від кухні влаштувався садівник Корибко. Він ховає там свої граблі, сапки, ножиці для стрижки чагарників, а на стелажах у нього лежить квіткове насіння. Прохід у кухню мені показала тітка того самого дня, коли я забрав у неї ложки. Ми пішли з нею в кухню вдвох, там вона заговорилася з кухарем, а я помчав назад з казанком гречаної каші в руках. Пробігаючи по коридору, я помітив, що двері одного сарая відчинені, і зазирнув туди. Під стіною, сивий і зморщений, сидів на ослінчику Корибко і сухими тремтячими руками гострив сапку. Так було несподівано зустріти його тут, під землею, що я навіть злякався.

Все це я пригадав у ту мить, коли ми з Марущаком підходили до будинку радпартшколи, звідки все виразніше долітав до нас тремтячий звук дзвону.

Я уявив собі, який він, цей будинок, тепер, уночі, коли немає в ньому жодної душі, тільки цей загадковий дзвонар та порожні коридори тягнуться по поверхах. А що коли Марущак пошле мене одного на розвідку в глибокі монастирські підвали? «Ну його до біса! Не піду! Почекаю краще Марущака тут!» — подумав я, але було вже пізно.

Марущак легко відчинив двері і притримав їх. Тільки я переступив через поріг, він дав дверям нечутно причинитися і, випередивши мене, рушив у напівтемний вестибюль.

Спочатку здалося, що дзвін дзвонить в одній з кімнат