Читати книгу - "Таємниця козацького скарбу"

будемо робити щодня — вчиться будете. Наприкінці кожного дня перевірятиму записи, буду спрашувать, що ви зрозуміли. Трудіться, не лінуйтеся. Ставайте розумними людьми.

Зітхнули друзі, проте нічого не поробиш. Може, це навіть щось цікаве… Та коли почали гортати перші сторінки, ледь мізки в них не задимілися. Бо стільки нудного й незрозумілого їм навіть у школі не задавали.

Хотіли було хлопці справді втекти, та дядько Семен повернувся з такою ж самою товстою серйозною книжкою в руках, вмостився у кріслі й почав читати, час від часу позираючи на своїх учнів. Ох, тяжка хлопчача доля — підкорилися обоє.

Та про що хлопці найбільше шкодували — нема як із двору вийти. Галка — вона горда, сама до них не прийде. А помиритися з нею хотілося обом. Може, вона навіть чекає, що друзі прийдуть до неї і скажуть: «Вибач, не праві були, давай миритися». Звичайно, вони вчинили правильно, не взявши дівчинку з собою вночі на небезпечну операцію. Але задля того, аби помиритися, кожен готовий був визнати це помилкою.

Під вечір, замучені розумними книжками та мудрими думками, Данько й Богдан не мали сил не те щоб кудись іти гуляти — їсти не хотіли. Погіршення апетиту могло призвести до його повної втрати. Разом з ним почне відходити сила, і це лякало Бодю найбільше. Тому він змусив себе проковтнути півкотлетки, потім ще пів. Далі під наглядом дядька Семена хлопці старанно помили посуд. Нарешті він сказав: «Вільні», і вони, надзвичайно втомлені, завалилися спати і таки справді швидко заснули.

На ранок їх чекало нове випробування. Дядько Семен увімкнув ритмічну музику, під яку Данило з Богданом майже годину робили різні гімнастичні вправи, зокрема бігали підтюпцем по подвір’ю на радість бабусиному песику Гаврику — собака гасав за ними і радо гавкав, перегавкуючи навіть магнітофон.

Після сніданку дядько Семен гуляти їх не відпустив — посадив на дивані у великій кімнаті і довго розповідав, що таке шкідливі звички і як з ними боротися. Далі вони знову читали мудрі нудні книжки, виписуючи з них розумні корисні фрази. Після обіду дядько відправив обох полоти город — тільки дружна праця допоможе викинути з голови думки про всякі дурниці.

Словом, Данькові з Богданом у якийсь момент здалося, що цей день не закінчиться ніколи. Тож коли нарешті вихователь оголосив їм: «Вільні!», Бодя пробурчав:

— Не знаю, як ти, а я з ним хочу щось зробити. Чи стілець під ним підпиляти, чи облити валер’янкою і познайомити з бабиним котиком ближче. Скільки він ще тут буде і чого йому треба?

— Запитав у хворого про здоров’я, — так само тихо відповів Данило. — Нині вже нічого не зробиш. Давай доживемо до завтра і почнемо щось думати. Бо сьогодні, віриш, сил нема. Голова зовсім не працює.

Повірив Бодя, куди ж діватися. Сам такий був.

І зжалилася доля над друзями — дала їм шанс наступного дня.

Розділ 22

У якому друзі нарешті розуміють, яким ще способом можна читати вірші

Вранці після обов’язкової вже і ненависної зарядки щось у якомусь лісі здохло: дядько Семен почав кудись збиратися. Сказав — по справах, і цього хлопцям було цілком достатньо. Це означало — воля.

Щоправда, рано вони зраділи.

Закликавши Данька з Богданом до кімнати, дядько Семен у на диво короткій промові дохідливо пояснив, що їм треба зробити за його відсутності. Нічого нового й цікавого: знову виписати розумні думки з розумних, але таких нудних книжок, а потім усе йому пояснити. До того ж, роблячи перерву в читанні й писанні, треба розім’ятися — помити всюди підлогу і навести лад у саду — дуже високу траву повиривати. Після цього дядько Семен нарешті пішов з дому.

Хлопці для окозамилювання виписали по кілька речень з грубезних книжок, а потім відсунули їх і поклали перед собою на стіл аркуш із віршем-загадкою. Кілька хвилин мовчки дивилися на нього, перечитуючи кожен про себе:

Поглянь на браму, сковану замками

І сховану умілими руками,

Де тьма і вільглість осідають вглиб.

Вона в пітьму засмоктує проміння,

А далі за оздобою каміння

Лиш темне дно, мов схованка для риб.

Мій добрий друже, для мандрівника,

А надто для його виправи,

Є знахідка прадавня і важка…

Тож поспішай до лицарської справи,

Облиш усе, крім мудрої забави,

Коли чекав золота ріка.

— Здається мені, що ми не так його читаємо, — промовив Данило.

— А як треба? — спитав Богдан, який у цьому випадку цілком покладався на розумного друга і був готовий прийняти будь-яку його думку.

— Дивися: скарб під королем, а допоможе його знайти грамота. Ось усе, що ми знаємо. Але ж король — не король, а лише корона. Та й то — тепер уже тільки слід від корони. Тож і слово «грамота» треба інакше розуміти. Поки що і ми, і всі інші думали, що грамота — це документ. Щось на зразок почесної грамоти. Шматок цупкого паперу, на якому написано, що ти — чемпіон, і який можна вішати на стіну.

— До чого тут чемпіон? — не зрозумів Богдан.

— До того, що в ті часи, коли козацький полковник Лиховій заховав свій скарб, грамотою ^називали не прямокутний папірець, яким нагороджують чемпіонів та відмінників, а будь-яке важливе послання, написане на папері. Його навіть могли згорнути трубочкою і заліпити спеціальною печаткою. У кожного поважного чоловіка у ті часи була така печатка. А раз цей вірш мусив зіграти важливу для нащадків Лиховія роль, то його цілком могли зробити в формі грамоти. Розумієш?

— Ясно, ясно. До чого ти ведеш? — поквапив друга Богдан.

— До того, що під словом «грамота» освічена людина, якою був козак Лиховій, могла розуміти не лише грамоту як документ, а грамоту як… — Данько запнувся, розуміючи, що йому бракує слів і він сам може заплутатися, — словом, грамоту як грамоту. Ну, коротше, освіту, знання, вміння читати, писати і думати.

— Ти хочеш сказати, що сам вірш нічого не означає? І правильно прочитає його лише той, хто не тільки знає літери і вміє читати, а той, хто по-справжньому розумний і грамотний? — спробував Богдан звести докупи Данилові думки.

— О! — Данько ляснув друга по плечу. — Правильно! Отож справа тут не в змісті вірша. Там мусить бути якесь зашифроване послання з точно вказаним місцем сховку. Ось тільки як би нам усе це прочитати…

Хлопці вкотре втупилися у віршовані рядки. Тоді Данило прочитав уголос:

— «Поглянь на браму, сковану замками». Де ми бачили замки?