Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

ти гадаєш, чи не вдасться нам винайняти Дім Патті?

— Ні, — упевнено ствердила Прісцилла. — Це було б надто дивовижно. А в наші дні вже не стається жодних див. Не плекаймо надій, Енн. Так важко буде потім знести це розчарування. Вони напевне захочуть більше, ніж ми зможемо платити. Не забувай, що дім стоїть на Спофорд-авеню.

— І все одно мусимо запитати, — рішуче відказала Енн. — Сьогодні для візиту вже пізно, та ми неодмінно прийдемо завтра. О, Пріс, якби ж нам удалося пожити в цьому прекрасному будиночку. Я завжди відчувала, що моя доля пов’язана з Домом Патті — ще відколи вперше його побачила.

Розділ 10

ДІМ ПАТТІ

Наступний вечір застав дівчат біля Дому Патті — доріжкою, викладеною «ялинкою», вони рішучо крокували до будинку крізь невеличкий садок. Квітневий вітер виспівував рулади в кронах сосон, гай сповнювали новим життям вільшанки — круглобокі зухвалі створіння, що самовдоволено походжали стежками.

Дівчата боязко подзвонили у двері, і старезна сувора покоївка впустила їх просто до великої вітальні, де біля каміна з веселим пустотливим полум’ям сиділо двоє інших, так само суворих і сивочолих дам. Різниця між ними була невелика, коли не зважати, що одній було з вигляду років сімдесят, а іншій — близько п’ятдесяти. Кожна мала величезні ясно-блакитні очі, сховані за окулярами в сталевій оправі, вбрана була в чепець і сіру шаль, кожна в’язала на спицях — неспішно й невтомно. Обидві вони мирно гойдалися в кріслах, раз по раз мовчки зиркаючи на дівчат, а на камінній полиці за спиною в кожної сидів великий порцеляновий песик, весь у круглих зелених плямках, із зеленими вухами й носом. Ці песики вмить захопили уяву Енн; вони здавалися двома божествами-охоронцями Дому Патті.

Перші кілька хвилин ніхто не зронив ані слова. Дівчата були надто схвильовані, щоб заговорити, сивочолі дами й порцелянові песики теж не виглядали охочими до розмов. Енн роззирнулася довкола. Яка ж мила й чарівна була вітальня! Другі двері з неї виходили просто в сосновий ліс, і нахабні вільшанки мостилися на самісінькому порозі. На підлозі тут і там лежали круглі плетені килимки — такі плела ще Марілла в Зелених Дахах, проте всі інші господині, навіть ейвонлійські, уже вважали їх старомодними. І ось вони тут, у домі на Спофорд-авеню! А в кутку врочисто й голосно цокав старий, великий полірований годинник. Над каміном висіли химерні полички, за склом на них розташувалися численні порцелянові фігурки. Стіни були завішані старовинними зображеннями й гобеленами. Сходи на другий поверх вели з одного кутка вітальні, і на першому, низько розташованому їхньому повороті під великим вікном стояла невеличка гостинна лавка. Усе було точнісінько так, як уявляла собі Енн — і саме так, як мало бути.

Мовчати далі було вже нестерпно, і Прісцилла злегка підштовхнула Енн, натякаючи, що треба починати розмову.

— Ми… ми побачили оголошення, що цей будинок здається до винайму, — тихенько звернулася Енн до старшої з дам, котра, вочевидь, і була тією самою панною Патті Спофорд.

— О, так, — відповіла панна Патті. — Я саме збиралася нині те оголошення зняти.

— Виходить… ми спізнилися, — сумовито проказала Енн. — І ви вже комусь його здали?

— Ні, ми вирішили зовсім його не здавати.

— О, як шкода, — поривчасто вигукнула Енн. — Я так люблю цей будиночок і сподівалася, що зможу тут пожити.

Панна Патті відклала в’язання, зняла окуляри, протерла їх, знову начепила і вперше зиркнула на Енн як на людську істоту. Друга дама відтворила всі ці рухи так точно, мовби була її дзеркальним відображенням.

— Любите? — із притиском запитала панна Патті. — Це означає, що ви справді любите його? Чи вам лише подобається його вигляд? Тепер дівчата дозволяють собі вдаватися до таких перебільшень, що й не збагнеш, чи достеменно те саме вони мають на увазі. У мої дні було інакше. Тоді дівчата не казали, що люблять ріпу, тим самим тоном, яким могли би сказати, що люблять свою матір чи свого Спасителя.

Енн була певна своїх слів.

— Я справді люблю його, — щиро підтвердила вона, — ще відколи вперше побачила його восени. Я і дві мої подруги з коледжу хочемо з наступного року не жити в пансіоні, а мати власний дім, тож і шукаємо собі будиночок до винайму. Я так зраділа, коли побачила, що ви здаєте свій.

— Якщо ви справді його любите, можете тут оселитися, — відповіла панна Патті. — Ми з Марією сьогодні вирішили зовсім його не здавати, бо нам не сподобався жоден із тих людей, котрі хотіли в ньому жити. Конче здавати будинок ми не мусимо. Поїхати до Європи ми зможемо й без того. Авжеж, гроші нам не завадять, та за жодні статки я не пущу у свій дім таких людей, як ті, що приходили його оглянути. Ви не така. Я вірю, що ви любите його і дбатимете про нього. Можете тут оселитися.

— Якщо… якщо зможемо платити стільки, скільки ви за нього хочете, — завагалася Енн.

Панна Патті назвала бажану суму. Енн перезирнулася з Прісциллою — Прісцилла похитала головою.

— Боюся, ми не зможемо собі цього дозволити, — відповіла Енн, притлумлюючи розчарування. — Бачте, ми лише студентки, і до того ж бідні.

— А скільки, на вашу думку, ви могли б заплатити? — поцікавилася панна Патті, вимахуючи спицями.

Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула.

— Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами.

— Ні… мабуть, ні, — промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті.

— Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись — мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, — а решту лишимо у ваше розпорядження.

— А цих порцелянових песиків ви не приберете? — боязко поцікавилася Енн.

— Ви хочете, щоб я їх залишила?

— О так, я дуже хочу. Вони дивовижні.

На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз.

— Це