Читати книгу - "Коли ти поруч"

міцніше. Не встигаємо одне одному набридати».

Світлана нервово ковтнула і примружила очі.

– Ось такі справи, – задумливо сказала вона. – До речі, мало не забула. Він просив тебе зайти до нього в кабінет, якщо з’явишся.

– Не знаєш, навіщо?

– Не питала. Мені не до цього було – сама розумієш.

– Ну, ходімо, досить пихкати, як потяг.

Даринка зайшла до кабінету Веніаміна Павловича і запитала:

– Ви хотіли мене бачити?

– Проходь, Дашо, сідай. Тут до мене приходила кореспондентка місцевої газети. Вона хоче написати про тебе статтю.

Даша важко зітхнула, згадавши про те, що знову доведеться повторювати все спочатку. «Добре, хоч камери не буде», – подумала вона, і від цієї гадки їй стало трохи спокійніше.

– Що від мене потрібно?

– Я вже пообіцяв їй, що сьогодні ввечері ти підійдеш на роботу і відповіси на її запитання. Я залишу ключі від свого кабінету у вахтера.

– Але навіщо? Ми знайдемо де-небудь місце…

– Ні, ні й ще раз ні! Тут вам ніхто не заважатиме, – Веніамін Павлович підвівся з-за робочого столу і підійшов до вікна. Стоячи спиною до Даринки, він сказав: – Дашо, у мене буде до тебе маленьке прохання.

– Я вас слухаю.

– Коли розмовлятимеш із цією кореспонденткою, закинь слівце про нашу клініку, щоб це було в статті. Сама розумієш, як це важливо… для всіх нас. Реклама рекламою, а стаття в газеті не завадить.

– Я вас зрозуміла, Веніаміне Павловичу. Мені можна йти?

– І ще одне. Ти завтра виходиш на роботу?

– Так, о сьомій ранку.

– Можеш підійти о десятій.

– Я прийду, як належить.

– Я не про це. Справа в тому, що о десятій приїдуть зі столиці люди. Не пам’ятаю вже, який канал, але це неважливо.

– Знову треба буде давати інтерв’ю? – запитала Даша з розпачем у голосі, уявивши, що вкотре доведеться пережити цей жах.

– Так, знову давати інтерв’ю. І не тільки. Наш колектив, і в тому числі я, хочемо тебе привітати.

– Господи! Ну, навіщо це все?!

– І ще тебе чекає маленький сюрприз, – не звертаючи ні найменшої уваги на невдоволення Даринки, вів далі завідувач, – але про нього я не повинен тобі говорити. Дав слово мовчати.

– Сподіваюся, що це не буде ще одне інтерв’ю для якогось каналу.

Веніамін Павлович розсміявся і, підійшовши до Даші, поплескав її по плечу.

– Ні, не інтерв’ю. Та що ти така боягузлива, Дашо? По цьому життю, якщо хочеш знати, треба йти напролом, змітаючи все на своєму шляху. Інакше тебе зжеруть, якщо ти, звичайно, не встигнеш першою вкусити. Бери приклад зі своєї подруги Світлани. Вона свого не випустить.

Даринка нічого не відповіла. Вона вважала за краще промовчати і залишити при собі свою думку.

– О котрій прийде кореспондент?

– О сьомій вечора.

– Добре, я прийду, – сказала Даша.

– До завтра.

Даша вийшла з кабінету і подумала про те, що запланований вечір на двох з Олексієм вже зіпсовано. Вірніше, його взагалі не буде. Треба бігти до нього і приготувати вечерю, поки є час.

…Кореспондентом виявилася молода дівчина. Точніше, важко сказати, як правильно її називати: молода дівчина або жінка. Вона була невизначеного віку і належала до тієї типової категорії, яку називають «синьою панчохою». Пряме темно-русяве волосся, що ніколи не бачило фарби, втратило форму через давність відвідування перукарні, коротко стрижені нігті без манікюру, непоказна безбарвна сукня в темно-синіх квіточках і таке саме безбарвне, без макіяжу, обличчя з окулярами на носі.

– Мене звуть Женя, – сказала дівчина, сідаючи на місце завідувача.

Вона дістала з сумочки блокнот і ручку і знавецьким оком огледіла Дашу. Та відразу зашарілася й опустила очі. «Швидше б закінчилася ця процедура», – подумала Даринка.

– Отже, почнімо, – сказала Женя, приготувавшись писати. – Почнімо з анкетних даних…

У Даші розповідь не клеїлась, але Женя, маючи досвід спілкування з неговіркими людьми, зрозуміла це і сама почала ставити питання. Даринка відчувала себе як на допиті. Їй доводилося відповідати на питання за темою і назовсім безглузді. І вона цілком вже розгубилася, коли Женя стала розпитувати її про перше побачення і поцілунок.

– Це дуже особисте, – ніяковіючи, сказала Даша, – і я не буду відповідати на такі питання.

– Розумієте, це мені потрібно знати, щоб повніше розкрити ваш образ, – пояснила Женя. – Це не для преси, а для мене.

Її переконання на Даринку не подіяли, і вона тихо, але вперто сказала:

– Я не хочу втаємничувати сторонніх у своє особисте життя. А так само я не хотіла б, щоб про мій перший поцілунок знало все місто. Ви пишете статтю в газету, а не роман про кохання.

– Як хочете, – незадоволено відкопилила губу «синя панчоха».

Розділ 12

Даринка мала виходити на роботу лише перший день, а вже почувалася втомленою. Добре, хоч виявилася можливість довше, ніж зазвичай, поспати вранці. Журналістка її вчора вкрай стомила своїми питаннями. До того ж довелося ввечері готувати за Свєтку вечерю. Та прийшла додому вся знервована та сумна, відразу ж гепнулася на диван, утупившись у стелю.

Даша закип’ятила чайник, зробила бутерброд з ковбасою собі та Свєтці й зазирнула до кімнати. Подруга вже спала, і дівчина не стала її будити. «Нехай гарненько відіспиться, – вирішила Даринка. – Їй усе одно аж у ніч іти на роботу. А хандра мине. Це з нею рідко, але трапляється».

Спочатку Даша хотіла вийти раніше з дому, але потім передумала. Веніамін Павлович сказав, що можна підійти о десятій. Не було сенсу приходити на роботу на годину раніше і червоніти, потіти і хвилюватися зайву годину. І Даринка прилягла тихенько, щоб не розбудити сплячу подругу, на диван. Вона не хворіла, але чомусь була важкою голова і у всьому тілі відчувався тягар. Щоб випадково не заснути, Даша взяла до рук книжку і вирішила трохи почитати. На відміну від подруги, вона знала, що за читанням точно не засне. Погортавши збірку поезій, Даринка ніяк не могла зупинити свій вибір на якомусь певному поеті чи хоча б на вірші або поемі. Нарешті її увагу привернула назва «Перше кохання». Даша подивилася на прізвище автора. «Валентин Лагода» – прочитала вона і почала, не поспішаючи, вчитуватися в кожне слово:

Хоч питань до тебе – злива

І цікавість все росте, —

Не питаю, чи щаслива,

Не розпитую про те.

Розмовляєм про дрібниці,

Неістотне,

Незначне…

Тільки б встигнуть надивиться! —

Непокоїть лиш мене.

Поспішаєш.

Не пустити?

Ти відводиш погляд вбік —

В тебе служба,

В тебе діти

І ревнивий чоловік.

Вся ти, бачу, у тривозі,

Ризикуєш кожну мить.

Йди, кохана…

Я не в змозі, я не в праві зупинить.