Читати книгу - "Кола на воді"

піднявся нагору. У спальні було тихо, так тихо, що було чути саму тишу. Він обережно провів рукою по ліжку й злякався – пусте. Пішла? Отак просто пішла? Без запитань і відповідей, лишивши по собі темряву?

Відчуття самотності раптом затисло з усіх боків. Анатолію навіть здалося, що він стоїть сам-самісінький не просто посеред пустого будинку, а на всій земній кулі. Один. І так захотілось тепла – живого, дихаючого тепла, без якого наступний вдих просто неможливо зробити. У сусідній кімнаті почулися кроки, двері розчинились, і на світло вийшла солодка жінка, скуйовджена та нервова, однак вона була.

– Ти остаточно глузд втратив? Навіщо будинок догори дном перевертати? Ти ж у ньому не один, принаймні поки що. Я спатиму у кімнаті для гостей. Добраніч. І світло вимкни.

Рената безжально пірнула в темряву, залишаючи у повній самотності маленького наляканого хлопчика, котрий так раптово ожив у ньому. Тепла не дадуть, хіба що дозволять бути поруч. Анатолій вимкнув світло по всьому будинку й навшпиньки зайшов до кімнати для гостей, хвилину слухав, як рівно дихає у темряві солодка жінка, а потім обережно ліг поруч, щоб тепло від її дихання зігрівало обличчя. Так було спокійніше, страх слабшав і поволі зникав, а вже через кілька секунд минув зовсім.

Снився океан і дельфіни у ньому, вони вигулькували з прозорої глибини, іскрили на сонці спинами і знову пірнали у теплу-теплу воду. Десь на горизонті біліли вітрила, красиві-красиві, повні свіжого вітру.

– Тату!

– Таточку!

– Татку!

Голос линув звідусіль і неначе хотів попередити. Чи наздогнати? Наздогнати білі вітрила та іскристі спини дельфінів. Саме так виглядав її рай.

А вранці усі страхи пішли, а може, заснули. Вони ж також мають колись відпочивати? Анатолій лежав у пустому ліжку. З першого поверху долинали скрадливі кроки. Пахло кавою. Ще один ранок. Раптом стало шкода Ренату. Їй і справді тут самотньо. Солодка маленька жінка у величезному будинку – день за днем, доки він ганяється за привидами.

– Доброго ранку, люба.

Жіночі очі пірнули глибоко – намагається прочитати, немов свіжу газету.

– Доброго. Ти сьогодні знову тікаєш?

Прочитала між рядків.

– Мушу. Серденько, я хочу лишитись з тобою. Віриш? Просто… зараз не можу. Зрозумій. Як тільки все закінчиться, ми обов’язково залишимось удвох. Ти і я.

Жінка вигнула спину й потягнулася у сонячному промінні.

– А що має скінчитись? Я хочу жити зараз, а не потім. Я хочу… хочу поїхати звідси. Навіть не знаю куди, але якнайдалі. Ми ж планували медовий місяць. Пам’ятаєш?

Анатолію стало холодно і якось бридко. Медовий. Це літо ніколи не стане таким на смак – без Оксанки.

– Зараз не вийде. Вибач.

Рената міцно затиснула чашку з кавою і відвернулась. Що ж, навіть солодким жінкам час від часу потрібен мед, аби бути такими.

Сьогодні Анатолій довго стояв на ґанку й намагався зрозуміти, куди саме вирушити у пошуках Звіра. Спека радісно кружляла довкола, доводячи місто до стану німого крику. Здавалося, він знав про день загибелі дочки усе, й водночас – абсолютно нічого, оскільки убивця лишався на волі. Лише це мало бодай якийсь сенс. Власне, є лише одна людина, з котрою він ще не розмовляв. Горицвіт. Точно, потрібно їхати у «Хвилю». Рятівна назва – як на це літо.

Вже знайомий будинок виблискував на сонці вікнами, на сходах усміхався хлопчина, з яким вдалося поговорити минулого разу, і щось розповідав товаришу, коли бічним зором помітив гостя.

– Ви знову до нас? Добридень.

– Здрастуй. Віктор Федорович на роботі?

Юнак примружив очі на сонці й кивнув:

– Так. Але не стане розмовляти з приводу вбивств – дістали допити. Тренування проводити нема коли, а у нас скоро змагання. Так що вибачте.

Товариш додав:

– Замучили. Нехай слідчі розбираються. Це їхня справа.

Анатолій підійшов упритул.

– Це МОЯ справа. Пропустіть.

Хлопці розгублено перезирнулись.

– Нам перепаде, що пропустили стороннього.

Анатолій відмахнувся:

– Переживете.

І коли він практично зайшов до будівлі, хтось із хлопців крикнув навздогін:

– Треті двері наліво по коридору, але зачекайте, у Віктора Федоровича важливий телефонний дзвінок.

Анатолій впевнено підійшов до потрібних дверей. Кімнатою розтікався роздратований чоловічий бас:

– Ви до кінця не усвідомлюєте, з ким маєте справу!

Три короткі постуки в двері.

– Якого біса! Хлопці, я ж просив – не турбувати!

Засмаглий чоловік нервово відбивав на столі свою лють. Довгі сильні пальці наносили удар за ударом, і, здавалось, дерев’яна поверхня починає вгинатися під їхнім натиском.

– Вибачте.

Темні очі піднялися і за мить стали чорними.

– Хто вас сюди впустив?!! Чорт забирай! Може тут бути хоча б якийсь порядок? Вийдіть негайно! Я не приймаю – нікого!

Анатолій впевнено увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

– Мене ви приймете. І не варто так волати, зі слухом у мене все гаразд. Анатолій Миколайович Кравченко. Будьмо знайомі.

На товстій шиї тренера затанцювали не помітні до цього жили:

– Та хоч Папа Римський! Я зайнятий. Вимітайся!

– Нікуди я звідси не піду.

– Жити набридло? Пішов під три чорти!!!

Він вийшов з-за столу і у два кроки опинився поруч. Високий, чорнявий, з чітко вирізьбленими контурами м’язів, тренер чимось нагадував розгніваного античного бога, погляд якого спрямовувався на нікчемну комашку. Хоча ні, такі, як він, звикли дивитися крізь співбесідника, якщо останній не був вартий уваги. Боги на землі. Чи демони? Анатолію стало страшно. Страх котився по тілу і застрягав на рівні свідомості – немов клубку перекотиполя раптом закортілось пустити там коріння. І чим довше Анатолій вдивлявся в обличчя цього по суті незнайомого чоловіка, тим глибшим ставало оте коріння: адже навпроти захлинався люттю… він сам.

По серцю різонуло чимось гострим. Точно. Анатолій неначе дивився у викривлене дзеркало й пізнавав себе, справжнього, якого до цього бачити відмовлявся. Його також не ризикували турбувати під час вирішення серйозних справ, а важливі телефонні дзвінки ще місяць тому можна було рахувати десятками, і кожен вимірювався номіналом у тисячі. Коли приборкуєш світ, стаєш надто зайнятий, аби витрачати час на речі другорядні – надто дорого обходиться. І Оксанка… це відчувала, тому й не дзвонила йому на роботу сама, натомість терпляче чекала, коли дійде черга до неї. Подібне траплялось хіба увечері… якщо траплялось.

Холодні краплі запізнілого каяття рушили з місця і змійками поповзли скронею. Господи! Таз він півжиття відкраяв би одним махом, тільки б почути у слухавці оте радісне й щире: «Алло. Татку! Привіт». Анатолій до скреготу кісток стис кулаки і… раптово для самого себе запитав:

– А у вас є діти?

Чоловіче обличчя навпроти скам’яніло. Здалося