Читати книгу - "Молодий місяць"

Він помахав, перш ніж відвернутися. Він більше не проводжав мене на заняття.

Я попленталася на матаналіз із похмурим виразом обличчя. На цьому занятті я сиділа з Джесикою.

Минули тижні, а може, й місяці відтоді, як Джес перестала вітатися зі мною в коридорі. Я знала, що сильно образила її своєю замкнутістю і вона досі дується. Тепер буде нелегко з нею поладнати — особливо просити, щоб вона зробила мені послугу. Я тинялася перед класом, намагаючись відтягнути час, й обмірковувала всі за й проти.

Я не хотіла потрапляти Чарлі на очі, поки не налагоджу колишні стосунки з друзями. І знала, що не зможу обманути його, хоча мене досі спокушала думка самій з’їздити в Порт-Анджелес і назад — тоді мій спідометр покаже точний кілометраж на випадок, якщо батько перевірятиме. Але мама Джесики — найбільша пліткарка в нашому містечку, й рано чи пізно Чарлі зустрінеться з місіс Стенлі. Тоді він обов’язково запитає про нашу поїздку.

Отже обманювати не варто.

Зітхнувши, я відчинила двері.

Містер Ворнер подивився на мене спідлоба — він уже почав читати лекцію. Я поквапилася зайняти своє місце. Джесика навіть не глянула на мене, коли я сідала поруч. Я була рада, що в мене ще п’ятдесят хвилин для того, щоб підготуватися морально.

Цей урок пролетів іще швидше, ніж англійська. Частково завдяки тому, що я визубрила все ще сьогодні в своєму пікапі, але частково й тому, що час завжди летить швидко, коли готуєшся до неприємностей.

Я скривилася від того, що містер Ворнер закінчив заняття на п’ять хвилин раніше. Він усміхнувся, гадаючи, що цим потішив нас.

— Джес?

Я вся напружилася, чекаючи, поки вона зверне на мене увагу. Вона різко обернулася, здивовано глянувши мені в очі.

— Ти говориш до мене, Белло?

— Звісно, — відповіла я, невинно дивлячись на неї.

— Що таке? Хочеш, щоб я допомогла тобі з математикою? — її тон був трохи різкуватий.

— Ні, — похитала я головою. — Власне, я хотіла запитати… може, ти сходиш зі мною в кіно сьогодні ввечері? Мені потрібна компанія.

Слова прозвучали трохи різкувато, немов у зіпсованому телефоні, і вона подивилася на мене з підозрою.

— А чому ти просиш мене? — запитала вона недружелюбно.

— Ну, ти єдина людина, з якою мені хотілося б провести вечір, — усміхнулася я, сподіваючись, що моя усмішка виглядала щирою. Це була майже правда. Принаймні Джес була єдиною, з ким мені хотілося б побути, щоб уникнути присутності Чарлі. А це майже те саме.

Здається, вона трохи подобрішала.

— Ну, не знаю…

— Може, в тебе вже є інші плани?

— Ні… думаю, що зможу з тобою поїхати. А який фільм ти хочеш подивитись?

— Не знаю, що зараз показують, — відповіла я ухильно. Про це я не подумала. Я напружила мізки — начебто ж чула, як хтось говорив про кіно останнім часом? Чи бачила анонси? — А як щодо того фільму про жінку-президента?

Вона здивовано витріщилася на мене.

— Белло, його уже давним-давно не показують.

— Ой, — насупилася я. — А що ти хочеш подивитися?

Вроджена балакучість Джесики далася взнаки й вилилася в роздумах уголос:

— Ну, нещодавно почали показувати якусь нову романтичну комедію, на неї гарні відгуки. Хочу її подивитися. А мій тато нещодавно дивився «Мертву точку». Цей фільм дуже йому сподобався.

Я вхопилася за багатообіцяючу назву.

— А про що він?

— Здається, про зомбі. Тато казав, що ніколи ще не бачив такого страшного фільму.

— Звучить заманливо.

Я б радше поспілкувалася з живим зомбі, ніж дивилася романтичну комедію.

— Гаразд.

Здається, її здивувала моя відповідь. Я напружила мозок, намагаючись згадати, чи подобаються мені фільми жахів, але не була впевнена на всі сто.

— Хочеш, я заїду по тебе після школи? — запропонувала вона.

— Звісна річ.

Перш ніж піти, Джесика усміхнулася мені майже дружелюбно. Моя усмішка у відповідь трохи запізнилася, але гадаю, Джесика її помітила.

Решта дня проминула швидко, єдине, про що я могла думати, — це про плани на вечір. Я знала з власного досвіду, що розговоривши Джесику, зможу мовчати решту вечора, обмежившись кількома репліками в потрібний момент. Все, що мені потрібно, — це лише трохи з нею поспілкуватися.

Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу — це єдине, чого я просила від життя.

Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.

Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.

Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.

Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.

Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.

— Дякую, що погодилася поїхати зі мною, — сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.

— Нема за що. Але навіщо все це? — поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.

— Як навіщо?

— Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? — це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.

Я здригнулася.

— Просто мені потрібна переміна.

Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.

— Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? — запитала я.

— Ні, давай.

Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.

Її очі звузилися.

— Відколи це ти слухаєш реп?

— Не знаю, — сказала я. — Віднедавна.

— І він тобі подобається? — запитала вона з ноткою сумніву в голосі.

— Звісно.

Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.

— Гаразд… — вона витріщилася