Читати книгу - "Чарівні окуляри"

крайній раз – я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру «Контр-страйк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку – маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!

Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:

– Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!

Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.

– Чого це ви роти пороззявляли? – усміхнулася Ритка. – Та к що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?

Ми з Ромкою безпорадно пере зирнулися.

– Та що ти вигадала?! – першим отямився Ромка. – Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!

– Ага-ага! – підтакнув я.

– Та що мені – позакладало?! Я ж усе чула! – вигукнула Ритка.

Ми з Ромкою перезирнулися.

– А-а… То я… то я переказував Їжачкові нову комп’ютерну гру.

– Ага-ага! – знову підтакнув я.

– Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені говорити! Та й не треба!..

– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?… У наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша справа – інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!

– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп’ютер був фантастикою! – Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..

– Для чого? – спитав я.

– У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає…

Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:

– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!

Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.

– Що ж… вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:

– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!

– Ні!.. Але… – я знову знизав плечима.

– Що – «але»? Що – «але»?… Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?

– Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..

– Ой! – махнув Ромка рукою. – Ті дівчата – такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Та к склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, Їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..

У мене майнула думка, що це навіть краще – хай долю окулярів вирішує Ромка.

– Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, – сказав я. – А то пропадуть нізащо…

– Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я – не розумію? Давай! Давай!

Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.

У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку – стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли – і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована – розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком Ґулькою.

Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..

Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Ґульки:

– Слухай, Васю, було так – Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися «мишкою» і клавішами під час гри. Я захопився – ніколи ж комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: «Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини; подзвонив по мобільнику мамин шофер – мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно». Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно – ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка – хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.

– Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки – бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.

– Що ж, треба негайно шукати Ромку! – сказав Ґулька.

– А де, де шукати? – розгублено спитав я.

– Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір’я. Та м прив’язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.

– А що я скажу мамі? – розгублено спитав я. – Це ж, мабуть, надовго.

– По-перше, ненадовго, – сказав Козачок Ґулька. – А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У