Читати книгу - "Бора"

може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен!

Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося.

— А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? — Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, — кажу, — а у незнайомому місці переночувати. — Круто! — каже Галка. — Дві ночі, — каже Суханова, — хоча б дві ночі, заспоримо? — А я що? Домовились, — кажу. — Нє-є, — каже Суханова, — так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! — За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. — Ну що, б’ємось об заклад? — Згода! — На бажання? — На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? — таким огидним голосом. — Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… — Та ніколи у світі! — думаю, — на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю.

Бора зачиняє різьблені дверцята креденса — чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок.

— Тримай, — каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок.

Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері — немов згадав про якусь невідкладну справу.

— А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… — Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. — Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте?

Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок — у лівій.

— От зараза, — прискає від сміху Бора. — Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні.

Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія — оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки.

Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п’ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп’ютер! — пригрозила Лідія. — І слухайся бабусю!»

— Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, — зробила висновок Божка. — Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу — стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей.

— У цьому ділі важлива не кількість, а якість, — відповіла Лідія, сідаючи за стіл. — Виростеш — дізнаєшся.

Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою.

— Може, вина? — запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення.

— Не п’ю, — відмовився Іван Іванович. — Дякую за вечерю, Христю!

Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку — Бора зауважила, щось з квітникарства — і пішов до себе.

— Пропоную подивитись, що у вежці робиться, — висунула ідею Божка.

— Ключа немає до тих дверей.

— Покажіть, де вони, ті двері.

— А уроки?

— Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати?

— То ти що, залишаєшся сьогодні тут? — запитує Лідія.

— Якщо ви не проти.

— Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко.

— І попередиш бабусю, — втручається Бора.

— І підлогу у ванній протиратимеш після себе, — додає Лідія.

— Які ви нудні! — каже Божка радісно. — Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?..

Ключ Божка побачила майже одразу — відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище — а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці — ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки — ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи.

Але перше, що вони зробили, — кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев’яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця — не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок — одне навпроти другого — видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки.

Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев’яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору.

Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди?

— З Грибовичів летять, — з виглядом знавця запевнила Божка. — Щоденний воронячий маршрут — з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала.

— Воронячі зграї у небі — до зміни погоди, — вступила і Лідія.