Читати книгу - "Якби"

відтоді, як бабуся померла, я на ньому навіть не сиділа. Тепер ти тут — і я не боюся. Можна я ще трішечки посиджу?

— Навіть не знаю, — завагалась я. — А якщо прокинуться батьки — що вони на те скажуть? І що скажу їм я?

— Вони скажуть, що не можна заходити до кімнати без стуку, а ти скажеш, що я постукала і ти дозволила мені увійти! — просто пояснила дівчинка.

— Ну добре, тільки трішки — і підеш спати! — згодилась я.

Дівчинка кивнула і всілася зручніше, зігнувши ноги і натягнувши на них сорочку. Місяць чітко висвітлював усю її фігурку, вона дивилася у вікно і мовчала. Я дивилась на неї, затамувавши подих, боялася навіть, що стукіт серця порушить або зруйнує цю мить. Мені закортіло доторкнутися до неї, перевірити, чи це не видіння, не фантом. Але не могла на те наважитись.

— У тебе є діти? — після паузи запитала дівчинка.

— Ні.

— Чому?!

Я замислилась. Такі прямі питання з цього приводу мені ще ніхто не ставив. Я завжди намагалася уникати цієї теми.

— Розумієш, я боюся, — сказала я.

— Хіба діти страшні?

— Ні, ні. Просто… Там, де я живу… Тобто той світ, у якому я живу… — Я невизначено кивнула за вікно. — Він такий… тривожний, і я боюся, що не зможу в ньому правильно виховати дитину.

— Що ж тут складного? — здивувалася дівчинка. — Хіба так важко нагодувати і відвести до школи?

Мені хотілося перевести розмову на щось веселіше, і я запитала, ким вона хоче стати, коли виросте.

— Це нудне запитання, — відповіла вона. — Всі дорослі його ставлять, коли хочуть відв’язатися. До того ж ти позавчора сама все сказала за мене. Хочу бути листоношею.

— Так, — згодилась я. — Це правда нецікаве запитання. Я його теж не любила. Але забула: чому ти вирішила бути листоношею? У них такі важкі сумки!

— Ну то й що? Проте вони гуляють самі по собі, заходять до будинків і квартир, бачать там різних людей, видають їм пенсії. А їх пригощають чаєм… Їм усі радіють. А ще можна зупинитися на сходах і почитати, що там написано в тих листах.

— Хіба можна читати чужі листи?

— Не можна, — зголосилась дівчинка і вперто додала: — Але я б читала! І погані б викидала на смітник. Лишала б тільки хороші. А іще, — сказала вона після паузи, — я б хотіла жити в відрі з чищеним насінням! Я б сиділа в ньому і їла б насіння просто звідти!

— Дивно… — сказала я. — Зовсім не пам’ятаю подібних бажань!

— Погано бути дорослим, — співчутливо сказала дівчинка, — нічого не пам’ятати. Ходити в окулярах. Бути сивим. Без зубів. І помирати.

— Дійсно, нема чому заздрити, — погодилась я.

— Ага, а от Ярик, дурний, хоче швидше вирости. Щодня вимірює себе лінійкою, уявляєш?! А я кажу, що він нізащо не виросте!

При згадці про Ярика серце моє затріпотіло ще сильніше, я мимоволі погладила дівчинку по руці, відчуваючи її нештучне тепло.

— Він обов’язково виросте, — сказала я. — Обов’язково.

— А я — ні! — сказала дівчинка і знову втупилася у вікно.

Я зітхнула.

— Тобі час йти до свого ліжка! — нагадала я.

Дівчинка зіскочила на підлогу. Трохи постояла біля мене.

— Добраніч…

— Добраніч…

На порозі вона озирнулася і запитала:

— А чому ти так дивно розмовляєш? Ти хвора?

Я розгубилась.

Але дівчинка, за своєю звичкою, не дала мені відповісти, відповіла сама:

— Я знаю, чому ти не хочеш заводити дитину: ти боїшся, що вона виросте і стане такою, як ти.

І зникла за дверима.

…Діти завжди викликали у неї священний трепет.

Крізь їхні зморщені личка проглядалися майбутні дорослі риси і навіть характер. Її кидало в жар, коли з чотирирічної гарнюні, що товклася ногами по сидінню в метро і ніби випадково зачіпала її своєю липкою долонькою, раптом — на якусь частку миті! — виглядала круглопика білявка, що звикла товкти чіпкими долоньками інших без жодного вибачення. Або в симпатичному, схожому на пекінеса, хлопчиськові проступав образ волоокого дурня, що колупається в носі, вважаючи, що його ніхто не бачить, а якщо і бачать — мліють від щастя, як це було в дитинстві.

У дітей дивна, зашифрована мова. Вони кажуть «ням», «дюка» і «кака». У них різкі клоунські голоси, ніби платівку пустили більше ніж на тридцять три оберти, і жахливі гримаси, котрі багатьом здаються кумедними. Але якщо вночі присниться — можна вважати, що потрапив у трилер Стівена Кінга.

Діти жорстокі. Вони впиваються у волосся, мов жувальна гумка, — не відірвати. Вони ляскають по щоках своїх бабусь, і ті, стримуючи сльози, промовляють: «Золотко моє, бабусі бо-бо!»

«Бо-бо»! Авжеж, з ними ніхто не розмовляє по-людськи! «Бо-бо», «ко-ко», «ням-ням», «пі-пі» — і світ переповнюється добровільними кретинами.

Діти ненавидять одне одного. Навіть можуть вбити, адже не відають смерті. І вбивають — гамселять пісочними лопатками по головах, молотять ногами, не важливо куди, пиряють олівцем в око, душать і патрають, мов курку, будь-кого, хто вліз не до своєї пісочниці.

Діти хитрі і підступні, вони завжди знають, як домогтися свого. Падають в калюжу, сучать ногами, репетують…

Дорослі вчать дітей ненависті, адже кажуть: «Ось той дядько тебе забере в мішок!» або: «Цьоця тебе зараз зачаклує!»

Якщо це не так, подумки посміхалась вона, нехай в неї кинуть камінь! Але ось після чого. Уявіть: ви їдете після важкого відрядження в потязі, а на сусідній полиці мама і тато плекають своє чадо — тим самим «хо-не-хо», «ту-ту» і «пі-пі». Чадо чіпляє вас ногами і долоньками — і йому це не забороняють, навпаки, ніжно спонукають іще й перелізти на вашу територію і бавитись металевою перетинкою для рушника, стукаючи нею о стіну — сорок хвилин поспіль. Потім з тою ж послідовністю чадо на різні лади вимовляє єдину фразу: «А куди ми їдемо?» — «До баби!» Це триває наступні сорок хвилин: «А куди ми їдемо? — До баби! — А куди ми їдемо? — До баби! — А куди… — До…»

І все це не дає жодної можливості прочитати бодай одну фразу вашої книги, адже, коли ви опускаєте очі на рядок, літери самі складаються у фразу: «А-куди-ми-їдемо-до-баби».

Потім чадо сідає на горщик. Мама і тато довго не закривають кришку, обговорюючи колір його вмісту.

Потім в купе пахне куркою. Чадо вижовує і плює шматки просто на стіл поруч із вашою склянкою з чаєм.

Мама і тато теревенять без зупину — їм, бачте, хочеться коментувати всі дії, кожен порух свого малюка. До них приєднується і провідниця (їй то що — погугукала і пішла