Читати книгу - "Doc 1"

вечорів та спільних переглядів фотоальбомів. Чоловік зникав у своїх відрядженнях на тижні, син відокремився в організм, обережно відбрунькований від всезагального розуміння людини нормальної, сама ж вона жила у світі літератури та радянської мультиплікації. Цілими днями дивилася мультфільми й стрибала на дивані, створюючи собою образ божевільної інтелігентки, що пережила блокаду, сталінізм і залишилася самотня-самотня, з репутацією місцевої юродивої.

— Ма, а ти не помічала, що вся наша сімейка якась недороблена? — питав Дюша часом. — Чого ти наїжджаєш?

— Ага, синок, ти все правильно говориш, все правильно.

— Знущаєшся?

— Зовсім ні, просто ти хоча б міг мені підіграти.

В чому підіграти, Дюша не розумів, та й питати не хотілося. Якось само, думав він.

— Я самотня, — казала вона чоловіку.

— Я теж, — бурчав він і відвертався до стінки.

Цілий день Дюша чекав вечора, щоб зустрітися з Варєю. При бажанні він міг би зустрічатися з нею і вдень, і вранці, і взагалі міг проводити з нею весь свій час, але таким чином він виставляв би себе лінивим і безпутним хлопчиком, який існує з батьківських подачок і нічим корисним в цьому житті не займається. Дюша займався. Прогулюючись Маріїнським парком, він начебто готувався до іспитів, сидячи на набережній і безцільно фотографуючи дніпровське плесо, він — знову начебто — допомагав у центрі «Союз підтримки» якимсь інвалідам відновити опорно-рухову систему, сидячи вдома за книжкою — він займався саморозвитком. І ніхто не був у змозі заборонити йому займатися суспільно корисними справами.

Ввечері, як завжди, він з’явився на порозі їхнього будинку. Зовні насуплений і, здавалося, агресивний, — проте очі все одно видавали в ньому якусь внутрішню беззастережну радість. Від чого? Пояснювати — зайвий клопіт. Все було зрозуміло з очевидністю. Вже тиждень Дюша перебував у досить дивному для нього стані, який планомірно підходив до тієї стадії, коли надзвичайне стає звичайним, коли до успіху та щастя починаєш звикати, і цей успіх разом із щастям стає невід’ємною частиною буденності. Дюша це знав. Знав також, якщо втратити цю частину буденності, то настане нестерпне спустошення й морок, що безрадісною пеленою накриє всю його й без того песимістичну душу. Він це знав, а тому намагався якомога довше триматися цього стану душевної свіжості й відчуття легкого, але всеосяжного щастя.

З іншого боку, цей квітковий мед щастя, що навіть не встиг зацукруватися, був підточений дьогтевими розводами, а саме питанням, яке стосувалося безпосередньо сексуальної сторони їхніх стосунків. Певно, зайвим буде говорити про те, що Дюшине життя було не випробуване, і всі ті смакові традиції перших разів, коли все-що-вперше сприймається гостро й залишається у пам’яті на багато років, були ще попереду. Варя в цих питаннях була більш обізнана, мала неабиякий досвід, але озвучувати вголос свої бажання не наважувалася. Тому обидва мучилися одним і тим самим питанням: чому інший не проявляє своєї сексуальної жаги, чому все так платонічно, чисто і майже поверхово?

Варто зазначити, що свого часу Варвара пережила в своєму житті справжній сексуальний період. Навчалася вона тоді на другому курсі. Вона вже не була тією дівчинкою, в якої загорялися очі кожного разу, коли вона бачила щось відмінне від сірої вуличної мішанини. Треба було навчатися, хронічно не вистачало часу не тільки на якісь розваги, але й на особисте життя. До неї клеїлося багато різних чоловіків — однокурсників, сусідів зі сходового майданчику, викладачів та просто випадкових перехожих. Дехто пропонував велику і красиву любов, дехто кликав заміж, але вона на той час вже встигла смертельно стомитися від довгих стосунків з одним маловідомим актором столичного театру, а тому все, що стосувалося формули хлопчик — дівчинка, викликало у неї щонайменше відразу. Тип стосунків, які були в неї з оператором, коли кожний крок їхнього спільного життя відзначався сварками та з’ясовуванням стосунків, кожна годинна відлучка сприймалася як зрада та персональна образа, її не влаштовував. Вони протягом року десятки разів роз’їжджалися і сходилися знову, сумка з найнеобхіднішими речами, в принципі, ні в чому не повинна сумка, кочувала з квартири на квартиру, а самі вони — Варя та цей маловідомий актор столичного театру — могли годинами стояти в метро за сусідніми колонами й не мати сил ані роз’їхатися, ані помиритися остаточно. Зрештою, вона від нього пішла, прихопивши, окрім сумки, розхитані до неможливості нерви та хронічну молочницю.

Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.

Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.

Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.

І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів — внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.

На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася