Читати книгу - "Вічник"

кривавими очима, пороли копитами путь, аби віз не розметало. Я мусив їм помогти, та як?! Ухопив вила і запхав держално у спиці. Віз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далі летіли в темну від дощу бездну.

Терка обхопила мене обручем. Вільною рукою я витеребив у соломі ланц. Засилив один кінець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спиці. Колесо затріщало і завмерло, а віз верло вбік і обернуло поперек дороги. Коні з утоми і страху впали на коліна. Я скочив з воза і рудиною поміг їм піднятися і зійти в ярок, у зарості черемхи. Тоді видер зі споду віхоть сухої соломи і постелив під возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв її з воза і поклав на устілку.

Дощові перлинки тріпотіли на її бровах і в пушку над губою. Я знімав їх перстом, не знав, чим витерти її мокрий блідий вид. Дрижма дрижало її обтулене мокрою полотниною тіло, з пипкатими цицями, западиною на пупі і твердим горбиком нижче живота. Чим я міг її зігріти? Притис до себе, втопив у собі, обхопивши долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.

Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, м'якшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.

«Будеш моєю?»

«А чи ти сліпий, не видиш?»

«Ти багата, мені не рівня».

«А ти вчений, мені не наречений».

«Ти файна, як перша фіялка».

«А ти розумний, як попова шапка».

«Що з того?»

«Краса до вінця, а розум до кінця».

«Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».

«Ти панської крови, всі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».

«Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».

«А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».

«А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».

«Кедь уколола, то й погою, милий».

«Як, солодка?»

«А так!» – впивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь дух. А я – її, аби наповнити ним себе на довгі літа, на цілий вік земний.

Блискавки засвічували нам короткі свічі. Громовиця нам казала своє благословення. Небо кропило святою водою.

... Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся і лісової ягоди. Куди б не вела мене по світах невгомонна планида, той запах ішов за мною назирці. Як тінь її.

Запахи... Трави Господні навчили мене розуміти їх. Я перебираю їх, як образчики проминулих днів, читаю їх, як книжку. Усе пахне, усе має запах. Навіть душа, навіть смерть. Від мене чекають люди чародійства, і я, буває, потураю їм. Беру долоню і вдивляюся в мереживо ліній, ніби щось прочитую там. Насправді ж ловлю ніздрями запах поту, що випускають пори шкіри. І чужа кров відкриває Мені свою тайну. Вона колобродить тілом, омиває хворі місця і недобрі солі й отрути витискає через шкіру. Так я зчитую запах хворощів. Одні пахнуть козячим сиром, другі – сухим кінським послідом, треті – кислою капустою, четверті – застояною водою, п'яті – старим медом, шості – зеленим горіхом, сьомі – розмоченим бакуном, восьмі – спаленим листом, дев'яті – згарком воскової свічки...

Ніякої загадки тут немає. Людина пахне Природою, бо зліплена з покрушин. І кожна частка в ній має свою питому вагу, своє число, свій запах. І коли ся решітка ламається, кришиться й здоров'я, міняється й запах. Чому так стається? Тому, що людина переступає або закон Природи, або закон Господа, що заклав сей порядок. Переступ той можна спинити і звернути, бо велика й цілюща сила Природи, а ще більша милість Творця.

Людина вгадує людину за запахом, хоча й не розуміє сього. Вгадує зло, заздрість і лукавство, що точаться від инших. Людина вгадує силу і слабість до того, як почує слово чи спостереже чиюсь дію.

Пару собі людина теж вибирає за запахом. А очі, уява і серце помагають їй полюбити обранця. Тут так багато важить перше враження від першої стрічі. Саме запах підказує, хто найліпше нам підходить для продовження роду, для відтворення. А Небо благословляє сей вибір.

Запах – це поклик, охорона і задоволення. Запах підказує нам, що їсти, що пити, де жити. Запах береже нашу пам'ять, освіжає чуття і гострить мисль. Ваша кров і ваша душа потребують натуральних ароматів. Щоб здоровим залишався ваш нюх, будьте частіше в Природі, в лісах, у горах, на водах. Дихайте вільно, глибоко і ситно, бо з воздуха ми беремо не менше поживи, ніж з їдла і питва. Се пожива Неба.

Господи, як мало чоловіку треба, і як багато Ти даєш!

Тепер я мав своє домівство. І не міг йому нарадуватися. Дім для людини – більше, ніж дім. Се той царинок, де людина лишається людиною. Се – осереддя людства. І куди б нас не водили мандри, то все не справдешнє. Пуповина наша в батьківському домі, а серце – під дахом, який ми поклали собі під небом.

Тернова ніч спускалася з кам'яних крижів, лягала під мої двері і, як вірний пес, сторожила мою халабуду до рана.

Спав я вже не на землі, а на постелі, яку ув'язав із рівнотовстих галузок. З них же поклав і столик, і лавичку, і полицю для начиння. В'язав свої меблі самочинними мотузками. Найліпше для сього годилася жалива. Я стинав високі старі стебла, вимочував їх день-два, оббивав на землі гладким каменем. Серединні волокна розпушував, розчісував і стелив сушити. Далі сукав прядиво і плів з нього тонкі й цупкі мотузки. Тими мотузками я й кріпив свій хатній ужиток, з них змотуляв і заплічні ноші, якими носив деревину.

В узголів'я притулив обчуханий обрубок тополі, прикритий шматкою. Вийшов підголовник, а точніше – підшийник, бо на древко якраз шия влягалася. Перші ночі терпли в'язи, а далі я звикся. І з того часу сплю лише на такій подушці. Так хребці шийні вирівнюються, витягуються. А голова, коли спочиває, то не має ні до чого торкатися – тоді ранком буде легкою і світлою. І на сон відновний менше часу треба.

Під лежанкою я склав у берестяних ночовках сіль. На той час прихитрився її промивати, проціджувати й випаровувати. Якимось чуттям вгадав,