Читати книгу - "Багаті і бідні"

class="p1">Тут, на старенькому кухонному диванчику, сиділа її маленька дівчинка і світилась. Світилась так, як у третьому класі, коли Дід Мороз подарував їй солодкий подарунок за найкраще виразне читання віршика.

Зрештою, що з того, що вони з чоловіком прозустрічалися майже п’ять років перед одруженням? Як показало життя, це нічого не дало і, урешті-решт, нікого не зробило щасливим. Можливо, це справді її доля. То чого втручатися? Хай краще її донечка шкодує за тим, що було, ніж за тим, що могло бути, але ніколи не сталося.

Жінка приязно посміхнулася Славкові, — ви праві, різниця у віці немає значення. Головне, щоб ви кохали один одного.

— Повірте, я багато бачив у житті. Мені потрібен спокій. Мені потрібна велика родина, сімейний затишок, — продовжував Славко, хоч у цьому вже й не було потреби.

— Тоді, мабуть, ви дійсно підходите одне одному.

— Ми підходимо, — вирвалось в Оленки. Вона з надією глянула на Славка.

Він примружив свої сірі очі, кивнув головою на знак згоди і мовив, — можна й так сказати — підходимо.

Ганна Максимівна повірила їм. Повірила, бо не повірити було неможливо. Вони були справжньою парою, одним цілим. Підхоплювали фрази на льоту, з півслова розуміли один одного, повертали одночасно голову. Схожі і водночас різні. Вони і підтримували себе навзаєм, і доповнювали.

— Ну що сідаймо, — Оленка накривала на стіл, бо від походу кудись поїсти відмовилися. — Мамо, у тебе літак через три години. Може, ти хоч містом пройдешся? Ти ж уже давно тут не була.

— Та ні, краще відпочину. Мені ж довго летіти?

— Майже п’ять годин, — уточнив Славко.

Він добре зрозумів, що його відвертість справила враження на Оленчину маму. Крига скресла. Вони мило попивала чайок і говорили ні про що.

У аеропорт вони також поїхали втрьох. У холодному залі відправлення тхнуло цвіллю і дешевою кавою. Літак затримали на дві години і, коли нарешті оголосили реєстрацію, народ повалив скаженим потоком. Оленчина мама відсторонено чекала поки натовп розтане.

— Я вже нікуди й не хочу, — щиро зізналася Ганна Максимівна, ховаючи гостре підборіддя у широкий комір пальта.

— Мамо! — Оленка й сама вже нічого не хотіла.

Очікування було нестерпним. Славко з філософським виразом обличчя намотував круги, обходячи невеличке квадратне приміщення по периметру.

— Піду куплю кави, — не витримав чоловік.

Оленка скривилась:

— Мене від одного запаху цієї кави нудить.

— А може там чай є, — приречено задумалась Ганна Максимівна.

— Піду подивлюсь.

Славко радісно крокував до виходу. Йому надокучив протяг і регіт маленьких дітей, що здавалось були усюди. Ні, він, звичайно, любив дітлахів, але вихованих і тихеньких. І бажано не більше як годину.

— Оленко, — мама глянула у доньчині красиві оченята, — я дуже рада за тебе. Він справді хороший і любить тебе.

Оленка розгублено розтирала руки рукавичками. Шкіра почервоніла і пекла. Вона не знаходила у собі сміливості підняти очі.

Мама, зрозумівши це, пригорнула донечку до себе і сказала, — я дуже рада…

* * *

Дорогою з аеропорту розгулялась завірюха. На довгому порожньому шосе сніжинки липли до вікон машини, наче намагались щось прошепотіти Оленці на вушко.

Вона — щаслива. Останні дні були незабутніми. Вона кохала Славка, без сумнівів кохала. І вони справді були відвертими один з одним. Але він жодного разу не згадував про минуле. Не говорив про свої шкільні роки, про юність, тим більше жодного слова про кохання.

Її це не турбувало, ні. Їй було досить знати, що він кохає її. Але вона все ж таки запитала. Адже вони досі не сказали один одному найважливіших слів. Не сказали, хоч обоє хотіли цього. Але щось стримувало, щось недоказане. Одна фраза, але важлива.

— А ти кохав коли-небудь? — Раптом спитала вона Славка.

Славко довго мовчав, а потім захитав головою.

Оленка не знала чому, але вона зрозуміла, що йдеться не про неї. А вона вже уявила його відповідь, красиву, як у кіно:«Ти моє єдине і вічне кохання. До зустрічі з тобою я не знав кохання, і не вмів кохати».

Оленка не образилась, але замислилась. «Звичайно, у нього було кохання. От дурепа! Це ж тільки у мене пусте і нікчемне життя», — Оленка раптом розізлилась сама на себе. «Яке ж воно пусте? Адже тепер у неї є Славко. Є коханий чоловік. І її життя наповнене як ніколи. Крім того є робота, яку вона любить. Мама, бабуся, дідусь. Усе у неї є! Усе!»

Оленка довго чекала на прорив у своєму нудному, монотонному житті. Вона вірила, що такий прорив настане. Частенько, засинаючи, вона уявляла, як усе станеться наче за помахом чарівної палички: цікава робота, кохання, потім затишний будиночок і велика щаслива родина. Оленка тільки не думала, що фактично це вона сама наважиться на зміни…

— Думав, що кохав, — нарешті відповів Славко, перебивши лет Оленчиних думок.

Проте у цих словах прозвучало стільки болю, що Оленка раптом чітко зрозуміла, чому Славко ніколи не згадував минуле.

— А тепер здається, що то було не кохання.

— А що?

— Омана.

Оленка захитала головою.

— Розумієш, кохання — це благословення і воно має даватись одразу двом. А моє кохання, мабуть, було від лихого, бо я не був коханим, мене не кохали.

Оленці закортіло, щоб він сказав щось на кшталт: «Тепер я знаю, що таке справжнє кохання, а то було просто захоплення».

Але Славко мовчав. Він дуже строго подивився на Оленку. Уся його постава змінилась і на мить стала чужою для Оленки. Вона насторожено глянула на коханого.

— А ти кохала? — Славко грайливо посміхнувся і знову став рідним і зрозумілим. Оленка одразу бадьоро захитала головою, що ні.

— Я ніколи не була популярною ні у школі, ні в університеті. Знаєш, відмінниць усі люблять тільки тоді, коли треба списати. А мені ніколи, до речі, не було шкода. Я завжди була рада допомогти. А що? Мені не важко. Викладач і так завжди знає, хто списує… — Оленка щось бубоніла собі під ніс. Тихо і швидко промовляла слова, запиналась, а потім на півслові починала нове речення.

— Я кохаю тебе, — тихо, але впевнено промовив Славко.

Вони стояли на нічному засніженому перехресті. Світлофор змінював кольори, наче соромився того, що підглядає за їхніми жадібними поцілунками.

Славко ніжно торкався тоненької нижньою губи Оленки і шепотів:

— Я кохаю тебе. Саме так: Я кохаю тебе і крапка.

У цьому зізнанні була така щирість і завершеність, яку можуть відчути тільки двоє. Він та вона.

Одинока сірувата від ночі машина, невдоволено посигналивши, об’їхала Славка з Оленкою. Вони цілувались і весь світ навкруги