Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

class="p1">Едді всерйоз замислився над тим, чи не розказати йому все.

Все, що бачив у вогні, все, що бачив уві сні. Але вирішив цього не робити. Можливо, це був лише спогад про троянду у багатті і про казковий пишний килим троянд, що уві сні вкривав собою ціле поле. Едді знав, що не зможе відтворити на словах усе побачене і пропущене крізь серце, а тільки все зіпсує. А ще (принаймні поки що) він хотів обміркувати все сам.

«Але запам'ятай, — наказав він собі… тільки голос, що звучав у нього в голові, не був схожий на його власний. Здавалося, він нижчий і старший, цей голос незнайомця. — Запам'ятай троянду… і форму ключа».

— Я не забуду, — пробурмотів він.

— Не забудеш що? — спитав Роланд.

— Розповісти, — викрутився Едді. — Якщо з'явиться щось варте уваги, справді важливе, я тобі розкажу. Вам обом розкажу. Поки що нічого такого на думку не спадає. Тож якщо ми кудись збираємося, Шейне, чуваче, то сідлаймо коней.

— Шейн? Хто такий цей Шейн?

— Про це я теж розповім тобі якось іншим разом. А зараз ходімо.

Вони спакували пожитки, які принесли з собою зі свого колишнього, розореного табору, і пішли тули. Сюзанна знову пересіла у візок. Едді чомусь подумав, що їхатиме вона в ньому недовго.

21

Колись давно, ще до того, як Едді підсів на героїн, та так серйозно, що все інше перестало його цікавити, він з парою друзів катався до Нью–Джерсі на концерти кількох спід–метал–гуртів — називалися вони «Ентрекс» і «Мегадес» та грали на стадіоні «Медоулендс». І зараз йому згадалося, що «Ентрекс» начебто звучав трохи гучніше, ніж це невгамовне оголошення з поваленого ведмедя, але на сто відсотків він ручатися не міг. Коли до лісової галявини залишалося півмилі, Роланд зупинив їх і відірвав від старої сорочки шість маленьких шматків. Позапихавши їх у вуха, вони знову рушили вперед. Але ці імпровізовані біруші не надто врятували ситуацію: притлумити невпинне громове бубніння вони не могли.

— ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! — оголосив ведмідь, коли вони знову ступили на галявину. Він лежав так само, як вони його й залишили, під деревом, на яке видряпався був Едді. Повалений колос, що розкинув ноги, зігнувши їх у колінах, наче вкрита шерстю жінка–велетень, яка померла в пологових муках. — ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ СОРОК СІМ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ…

«Та ні, є, — подумав Едді, підбираючи розкидані шкури, що не зазнали ушкоджень під час нападу ведмедя і його передсмертної агонії. — Небезпека так і чигає. На мої, блін, вуха». Піднявши Роландову кобуру, він мовчки передав її власникові. Шматок дерева, над яким він працював, лежав тут же. Едді вхопив його і запхав у кишеню на спинці Сюзанниного візка. Стрілець тим часом повільно застебнув на собі широкий шкіряний пояс і затягнув кріплення із сиром'ятної шкіри.

— У ФАЗІ ВИМИКАННЯ ЄМНІСТЬ ОДНОГО СУБ'ЯДЕРНОГО АКУМУЛЯТОРА ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ НА ОДИН ВІДСОТОК. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ…

Сюзанна їхала слідом за Едді, тримаючи на колінах містку сумку, яку пошила собі сама. В цю сумку вона й запхала шкури, які простягнув їй Едді. Коли всі шкури були зібрані й заховані, Роланд торкнувся руки Едді й простягнув йому наплічник. Основним його вмістом була добряче посолена оленина: Роланд знайшов природні поклади солі за три милі звідти, вгорі за течією струмочка. Такий самий згорток стрілець уже почепив собі на плече. Його кошіль був знову напханий різною всячиною й звисав з другого плеча.

На гілляці неподалік висів дивний саморобний ранець. Всі його ремені кріпилися до суцільного шматка зі зшитих клаптів оленячої шкіри. Зірвавши цю річ з гілки, Роланд деякий час роздивлявся її, потім нап'яв собі на спину і зав'язав ремінці нижче грудей. Від цих приготувань Сюзанна незадоволено скривилася, і Роланд це помітив. Він навіть не намагався говорити: так близько від ведмедя його не почули б, навіть якби він закричав на повен голос. Стрілець просто знизав плечима у відповідь і розвів руками: «Ти знаєш, це може стати нам у нагоді».

Вона теж знизала плечима: «Знаю, але це не означає, що я в захваті».

Стрілець показав пальцем кудись на протилежний бік галявини. Місце, де Шардик (котрого в цій місцевості колись називали Міром) ступив на неї, позначала пара похилених і розщеплених ялин.

Едді нахилився до Сюзанни, великим і вказівним пальцем утворив кружальце і питально підвів брови: «О'кей?»

Кивнувши на знак згоди, вона затулила вуха долонями: «О'кей, але забираймося звідси, поки я не оглухла».

Утрьох вони перетнули галявину. Едді штовхав Сюзаннин візок, а сама вона тримала на колінах сумку зі шкурами. В кишені на спинці її візка теж було повно різного добра. І серед цих речей лежав шматок дерева, з якого досі не вивільнили більшу частину рогатки.

За їхніми спинами досі горлав ведмідь: він передавав своє останнє послання світові, повідомляючи, що повна зупинка відбудеться за сорок хвилин. Едді вже дочекатися не міг, коли ж це станеться. Зламані ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, і Едді подумав: «Ось це починається справжній шлях до Роландової Темної Вежі. Принаймні для нас із Сюзанною».

Він знову згадав свій сон — як із вікон, що спіраллю звивалися довкола Вежі, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тієї миті, коли вони проходили під похиленими деревами, його тіло аж до самих кісток пройняв дрож.

22

їм пощастило: користуватися візком вдалося довше, ніж розраховував Роланд. Ялини в цьому лісі були дуже старі, й опала хвоя їхніх лапатих гілок утворила глибокий килим, що пригнічував практично всю рослинність. Сюзанна мала міцні руки — міцніші, ніж у Едді (хоча Роланд підозрював, що невдовзі хлопець надолужить), — тож легко просувалася на візку по рівній затіненій землі. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд підняв її з візка, а Едді перевіз його через перепону.

З–поза їхніх спин, лише трохи притлумлений відстанню, механічний голос ведмедя на повну потужність мовив, що заряд останнього робочого суб'ядерного акумулятора практично нульовий.

— Сподіваюся, та чортівня у тебе на спині залишатиметься пустою увесь день! — прокричала Сюзанна до стрільця.

Роланд погодився, але минуло менше п'ятнадцяти хвилин, і поверхня землі стала похилою. В цій старезній частині лісу почали з'являтися тонші, молодші дерева: берізки, вільхи, також трапилося декілька низьких кленів, що міцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, і колеса Сюзанниного візка почали чіплятися за низькорослі чагарники, що росли в просвітах між