Читати книгу - "Расмус-волоцюга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А через кілька хвилин, уже сповнений жаху, прибіг до Оскара. Обличчя в нього було бліде, як крейда.
— Оскаре, біжімо! Негайно!
— Чому? Хіба в нас під хвостом запалена губка? Расмус розпачливо схопив його за руку.
— Оскаре, Анна-Стіна сказала ленсманові, що це ви напали на них!
Оскар витріщив очі і аж почервонів, так розсердився.
— Я? Вона ж зі мною незнайома, не знає навіть, як мене звати.
— Вона сказала, що в них був волоцюга, який грає на гармонії і водить із собою хлопця. А як почав грати, то зайшов у будинок, пригрозив їй та пані Гедберг пістолетом і взяв смарагдове намисто…
Оскар стукнув себе по лобі кулаком.
— Ото проява! Якби я спіймав її, то видушив би з її проклятого горла всю брехню, хай би знала. А пані Гедберг? Що вона каже?
— Люди в крамниці гадають, що вона помре. Вона не може сказати ані слова, просто лежить ні жива, ні мертва, і серце в неї ледь б’ється. Там тепер лікар.
Видно було, як на скронях в Оскара пульсували жили. Він був червоний з люті й ще раз стукнув себе кулаком по лобі.
— Гарна пригода, нічого не скажеш! Та дівка бреше, без сорому казка, а ленсман, звичайно, вірить кожному її слову.
Расмус нетерпляче смикнув його за рукав.
— Швидше тікаймо!
— Тікають тільки злодії, — сердито відповів Оскар. — Треба перестріти ту дівку на розі ленсманового будинку, і нехай вона мені у вічі скаже, коли зважиться, що грабіжник я.
У Расмуса на очах виступили сльози.
— Оскаре, ленсман забере вас. Ви самі казали, що він не вірить волоцюгам. А ще як ви зчините бучу, то…
Він замовк. Він не міг собі уявити, що буде, коли Оскар зчинить бучу.
Оскар теж не міг собі цього уявити. Його лють раптом ущухла. Він стояв з опущеними руками і вже здавався тільки засмученим і стурбованим.
— Ні, ти правду кажеш: якщо я піду до ленсмана, то мені клямка. Якщо я почну переконувати його, що то Лів і Ліандер пограбували стару, він тільки зарегоче так, Що аж дістане гикавку.
— А та проява брехатиме далі, — сказав Расмус. Оскар кивнув головою.
— Авжеж, бо пані Гедберг така хвора, що не зможе й слова сказати на мою оборону. Ні, якщо я піду до ленсмана, мені буде клямка.
Він схопив Расмуса за руку.
— Швидше тікаймо звідси, поки ще не пізно! Він квапливо потяг хлопця за собою вулицями.
— Аби тільки справді не було вже пізно, — мурмотів він.
Бо, мабуть, не так легко буде вибратися з містечка, де тепер кожен зверне увагу на волоцюгу з гармонією.
Та їм пощастило. Вони йшли бічними, безлюдними вуличками, обережно й швидко обминули всі рогатки, і ось уже перед ними простягся гостинець зі своїм пустельним привіллям.
— Ми тікаємо, наче пара подвійних убивць, — сказав Оскар, коли нарешті розтулив рота.
Расмус сповільнив ходу. Він був такий засапаний, що насилу спромігся сказати:
— А ви ж якраз зовсім невинні, Оскаре!
— Невинний, як наречена!
— І я також, — додав Расмус.
— Ти також, — погодився Оскар.
Він обернувся й сердито глянув на лихе містечко, червоні дахи якого тонули в літній зелені.
— Ніневія! Добре, що ми знов на дорозі.
Расмус від щирого серця погодився з ним. На дорозі не було ні грабіжників, ні бандитів, тут панував спокій, над канавами обабіч неї цвіли буркун і бутень, а з лук котився гарний солодкий запах конюшини. Сонце зникло, повітря було непорушне, ніби перед дощем. По небу статечно, мов кораблі на морі, пливли сірі купчасті хмари, а під ними в’юнилася дорога, порожня й самітна, скільки око сягало. Ген на обрії, де земля зустрічалася з хмарами, вона напевне вела просто в небо.
— Куди ми тепер ідемо? — спитав Расмус.
— У таке місце, де зможемо сховатися, — відповів Оскар. — Я певен, що такого ти ніколи не бачив.
Розділ дев’ятий
Едебю лежало біля моря. П’ять невеличких садиб, затиснутих у видолинку між пагорбами, таких самих сірих, як краєвид навколо. В них поєдналася сірість убогості й сірість старості. Тепер, коли літній день хилився до вечора й над виселком, де ніхто не жив, зависли дощові хмари, навіть море було сіре.
Сюди й прийшли наші волоцюги. Бо для того, хто хотів сховатися, кращого місця годі було й шукати. Тут не було людей, тут жили тільки пустка, тиша і сірість занедбаності.
— Куди звідси ділися люди, Оскаре? — спитав Расмус. — Ті, що мешкали в цих садибах?
Оскар сидів на пагорку. Він скинув черевики та шкарпетки й задоволено розминав пальці у вечірній прохолоді.
— Не інакше як цілою громадою подалися до Америки. Колись дуже давно.
— Вони не захотіли тут більше жити?
— Не захотіли, мабуть, надто сіро, убого й важко було їм у цих хатах. І, мабуть, надто мало риби було в морі. І надто мізерний урожай вони збирали на тих клаптиках поля, що мали.
Расмус кивнув головою. Він це добре розумів.
— Так, тяжко бути вбогому! Але яке в них було гарне місце! — мовив Расмус і схвально глянув униз на прозору воду, що хлюпала об кам’янистий берег. — Такого гарного місця для купання вони в Америці не матимуть.
— Чого ж, вони можуть купатися в найчистішому озері в Мінесоті, якщо вже змушені будуть купатися, — заперечив Оскар.
Расмус усміхнувся. «Найчистіше озеро в Мінесоті»! Як це гарно звучить. Він сам хотів би колись побачити його, те озеро. Та й інші озера, і гори, і річки, які тільки є на землі. Він намагався уявити собі, як ті люди ходили по Америці й довго шукали найчистішого озера в Мінесоті. Може, тоді вони згадували скелі, біля яких купалися вдома, й думали, чи мешкає хто в їхніх маленьких сіриххатах над морем.
— Я хочу глянути на їхнє житло, — сказав він і кинувся До найближчої хати. Він хотів перевірити, чи щось лишилося після тих, що поїхали до Мінесоти.
Крізь розбиту шибку Расмус зазирнув до вбогої маленької кухні з закуреними балками під стелею і чорною від сажі відкритою піччю. Подумати тільки, що хтозна-коли тут хтось готував їжу! Йому було шкода хат, у яких ніхто не живе. Всіма забуті, вони немов весь час чекають, що хтось прийде, розташується в них, запалить вогонь,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Расмус-волоцюга», після закриття браузера.