Читати книгу - "Пан Ніхто"

Кралев, йолоп! — м'яко промовляє Димов і підводиться.

Таке зауваження приємно тішить вухо, хоч я ще й не розумію, за що саме заслужив його Кралев.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Сіро-зеленкувата злива спадає з навислого неба довгими струменями. Ми сховалися під навісом садового буфету, й дощ пере нас із трьох боків, такий рясний і щільний, що мені здається, наче ми сидимо за якоюсь лискучою напівпрозорою завісою.

Ось уже другий понеділок я приходжу на це домовлене місце, щоразу замовляю собі каву й дістаю зелену пачку сигарет «Житан», але чоловік з простим обличчям, якого я називаю подумки просто «мосьє П'єр» і який має запитати: «Дозвольте?» — і, в свою чергу, покласти на стіл пачку сигарет, — не з'являється. Натомість сьогодні прийшов інший чоловік, без розмов сів поруч мене і замість зеленого «Житана» витяг з кишені зім'яту синю «Голуаз».

Ми сидимо, відгороджені стіною зливи. Мосьє Леконт такий набурмосений, що я вважаю за краще дивитися на каламутні потоки.

— За вами хтось стежив?

— Якийсь тип, його обличчя наче знайоме. Мабуть, із емігрантів. Я одірвався від нього на площі Республіки.

— Ви певні, що він сам?

— Цілком.

— Зрештою, це не має особливого значення, — байдуже мовить Леконт. — Ми вважаємо вашу місію завершеною і мета мого візиту — повідомити вас про це.

— Моєї провини в цьому немає, — виправдовуюсь я. — Я зробив усе можливе.

— Не заперечую, — сухо відповідає мосьє Леконт. — Справа в тому, що ви тепер вибули з гри. Ми перешкодили їм скарати вас, але ви вибули з гри.

— Я продовжую працювати в Центрі…

— Так, але вони тримають вас, щоб не мати неприємностей з нашою поліцією. Відтепер не ви стежите за ними, а вони за вами. Ви — як би це краще висловитись? — амортизовані.

Я чудово розумію його. Розумію і те, що якби не злива, мосьє Леконт, напевно, зараз же підвівся б і пішов.

Для нього я вже викреслений зі списку. Я — зношена деталь, замінена й викинута, наче стара залізяка чи спрацьований автомобіль. Довідавшись, що французькі власті більше не цікавляться мною, мене завтра ж виженуть із Центру. Отже, мені лишається повіситись або йти на ринок вантажити мішки з картоплею.

— Маю пропозицію, — докидаю я. — Пропозицію, як остаточно розв'язати цю проблему.

Найрадикальніше розв'язання проблеми — ліквідувати Центр, але я знаю, що в цьому не зацікавлені ні американці, ні французи. Емігрантський центр завжди може знадобитися.

— Яку саме? — бурмоче мосьє Леконт.

Він, очевидно, вважає мою пропозицію не вартою уваги, але оскільки дощ не вщухає, то чому б і не вислухати мене.

— Маєте рацію в тому, що я вже не можу виконувати таких завдань, як раніше. Але я не поза грою, бо в мене в руках є ще такий козир, як Младенов.

— Якщо ви вважаєте Младенова козирем… — кисло посміхається Леконт, не закінчуючи фрази.

— Послухайте, мосьє Леконт, я не прагну знати більше, ніж належить такому пішакові, як я, але чи не зручніше було б для вас, замість того щоб з такими труднощами стежити за Центром, взяти керівництво ним до своїх рук?

— Яким чином? — різко запитує француз.

— Я пропоную усунути Димова й Кралева, і тоді на чолі Центру залишиться Младенов, який танцюватиме під мою, тобто під вашу дудку.

— Мерсі за пораду, — кисло посміхається мосьє Леконт. — Якби ми могли так вільно розпоряджатися Центром, то, будьте пенні, не вдавалися б до ваших послуг. У нас свої міркування, — викладати їх вам я не збираюся, — і ці міркування виключають наше безпосереднє втручання у справи Центру. Того вечора наші люди трохи притиснули цю зграю, аби врятувати вас, та все то блеф, легке попередження, щоб не заривалися…

Леконт замовкає, бо з павільйону вийшов гарсон, мабуть, аби своєю присутністю нагадати нам, що в кав'ярні треба щось замовляти. В такий час і негоду ми в нього єдині клієнти на терасі.

— Що вам узяти? — питає мій співрозмовник.

— Що й собі. Принаймні я буду певен, що ви не замовили мені отрути.

— Дві кави і два перно, — каже Леконт гарсонові. І коли той зникає, додає: — Я не замовляю для вас отрути і вам не раджу до неї вдаватися. Просто змініть професію і радійте, що врятували шкуру. Це не така вже дрібниця.

— Вибачайте, — кажу я, — але ми не порозумілися. Кажучи, що Димова і Кралева треба усунути, я мав на увазі самоусунення.

— Яке саме?

— Два тижні я сушив собі цим голову і, здається, знайшов засіб: у мене є навіть детальний план роздмухування таких чвар, що й Димов, і Кралев, і, якщо хочете, всі інші самоусунуться й створять можливість для нас із Младеновим захопити керівництво. Вам, звичайно, не треба нічого робити. Вони самі усунуть один одного.

Мосьє Леконт замислено дивиться в парк, немов оцінює, чи є в моїй пропозиції бодай натяк на здоровий глузд. Дощ трохи вщух. Замість обложної зливи вітер несе густий водяний пил, і крізь вологу імлу перед нами відкривається вид на густу зелень парку Бют-Шомон пласкими, порослими травою схилами, штучними цементними скелями і озером із застояною чорно-зеленою водою.

Гарсон приносить замовлене, кидає невдоволений погляд на затягнуте небо і бурмоче: «Яка жахлива погода», та, побачивши, що ніхто з нас не підтримує розмову, відходить.

Мосьє Леконт відпиває кави й запалює свою міцну «синю». Потім дивиться на мене пильно, навіть трохи здивовано, немов тільки зараз завважив мою присутність.

— Так. Це непогана думка. Я не кажу нічого певного, — він застережливо підносить руку, — але це думка. Щоб обмізкувати її, треба знати реальні можливості для її виконання. Ознайомте мене в кількох словах із вашим планом.

«Хмари трохи розвіює», — думаю я, хоч дощ знову посилюється і перед нами знову спадають напівпрозорі мокрі струмки, м'яко хлюпаючи в траву. Я й собі запалюю «зелену», прикро думаючи, що навіть сигарети вибирає для мене вища інстанція. Відтак починаю викладати свій план.

— Це цікаво, — повторює мосьє Леконт, уважно вислухавши мене. — Більше нічого не скажу, оскільки не можу відразу ж відповісти: «так» або «ні».

Дощ знову вщухає. Француз дивиться на небо, потім на моє розчароване лице й запитує:

— То рушаймо?

Він витягає з маленької кишені зім'яту банкноту і кладе на стіл. Ми підводимось і неквапом ступаємо по мокрій алеї, що веде на вершину пагорба. Піднімаємося й зупиняємось під високими деревами, з яких спадають зеленаві тіні й краплинки води. Внизу, далеко під нами, серед похмурих будинків передмістя звивається залізниця. Межа штучної бідняцької оази. Далі тягнуться рейки, темні насипи й задимлені