Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

— Немає рації тутукати, — сказав Мохобородько. — Я не вірю, що Півчеревичок поблизу.

— Де ж тоді він? — пригнічено запитав Муфтик. — Куди він пішов? Що сталося? Адже я бачу, що ти від мене щось прихо­вуєш!

Мохобородько зітхнув. Нарешті він зрозу­мів, що не може так мучити Муфтика. Певна річ, невідомість справді може пригнічувати більше, ніж найгірша правда.

І він сказав:

— Півчеревичок пішов до моря один. Він полишив нас.

— Як?! — вибухнув Муфтик.

Цієї миті він остаточно втратив рівновагу й через це, випустивши кермо, ще більше дав газу.

— Що ти сказав?! — знову скрикнув він.

І тут сталося страшне.

Неначе божевільний звір, авто на повній швидкості звернуло з дороги. Мотор мало не розсипався. Кущі тріщали. Все навколо двигтіло.

— Прошу вибачити, — мовив тихо Муфтик.

Диво дивне, але саме переляк повернув кумедному чоловічкові душевну рівновагу.

— Прошу вибачити, — повторив Муфтик. — Але те, що ти сказав…

Мохобородько урвав його:

— Не варто пояснювати. Я розумію.

— Треба здати назад, — виснував Муфтик. На щастя, мотор не вийшов з ладу. Муфтик хотів від'їхати назад. Та ба, фургончик і не рухався з місця. Лише колеса заоберталися — і все. Тоді Муфтик спробував їхати вперед. Сталося те саме. Було ясно, що сила мотора не зрушить машину з місця.

— Я піду й підпихну, — запропонував Мохобородько.

Муфтик був стурбований не на жарт.

— Певне, тільки це не допоможе, — кивнув він головою.

Та ледве Мохобородько ковзнув поглядом по дверцятах, збагнув: передні відчинити неможливо! Дверцята затисло між стовбурів.

А втім, слава Богові, був ще один вихід. Мохобородько метнувся до задніх дверцят. Натиснув на ручку. Але й вони не відчиня­лись. Очевидячки, авто, звертаючи з дороги, так струсонуло, що замок дверцят зіпсувався. Мохобородько наліг плечем. Тиснув на дверцята скільки мав сили. Марно.

— Ти спробуй опустити якусь шибку, —порадив Муфтик.

Мохобородько послухався. І знову нічого не вийшло! Річ у тому, що стіни у фургончику біля вікон були вельми нерівні, подекуди наче скарлючені. Ось чому шибки наглухо заклинило.

— Треба розбити вітрове скло, — запропонував Мохобородько.

Муфтик заперечливо поводив головою. — Нічогісінько не вийде. Усі шибки з небиткого скла. Та, на щастя, в мене є гарне свердло, яким ми спокійнесенько висвердлимося з полону жерстяних стін авто.

Муфтик почав негайно нишпорити в інструментальній скриньці, але по хвилі стривожено вигукнув:

— Немає! Зникло!

Невдовзі Мохобородьку пригадалося: за допомогою цього свердла Півчеревичок виготовляв собі панцир. Для захисту від сіроманців…

Муфтикові пригадалося свердло, об яке він боляче перечепився. Ясно. Півчеревичок забув свердло долі, ось таке просте пояснення. І тоді Муфтиків погляд упав туди, де звично стояв молочний бідон із водою про запас. Зараз посудини не було. З неї Півчеревичок змайстрував собі лати…

— Так що свердла у нас немає, — спохмурнів Муфтик. — І окрім цього, ми не маємо й краплини води.

Тепер обом стало ясно, в якому незавидному становищі вони опинилися. Не зоставалося нічого іншого, як чекати й сподіватися, що якийсь випадковий мандрівник зарадить їхній біді. Час од часу можуть тутукати, це ж бо зараз найдоцільніше.

Муфтик і Мохобородько поглянули одне на одного. Яке лихо! Яке жахливе нещастя!

СМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНО

— У мене в горлі пеком пече, — пожалівся Муфтик. — А води немає ні крапельки.

А Мохобородько сказав:

— Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі.

Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові.

— Залишилося ще дві, — зауважив він. —Кожному по одній.

Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова.

— Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно, — зітхнув Мохобородько.

— Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла.

Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув.

— Не знаю, де нас поховають, — заговорив нарешті знову Муфтик.

— Я хочу, щоб моя могила була в лісі, — сказав Мохобородько. — І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це — найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати.

— Правда? — здивувався Муфтик.

— Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі, — вів далі Мохобородько. — Ти уяви лишень — твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю.

— А мене можна поховати разом з машиною, — кинув Муфтик. — Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик».

Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини.

Мохобородько перелякано вигукнув:

— Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду!

Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути.

— Так-так, самота і є — найжахливіше в смерті, — вирвалося в нього.

— А можливо, нас не знайдуть взагалі, — припустив Мохобородько. — Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде.

Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів.

Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна.

— Бідолашний Комірчику, — розчулився Муфтик, голублячи собача. — Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть.

Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він… Адже він відповідає й за життя собачати!

І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма.

«Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту!»

Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі — довго і ще тричі.

І знову: — «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту! »

Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи