Читати книгу - "Щоденник Миколки Синицина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.
— Мишко, — кажу, — що це? Чому каша лізе?
— Куди?
— Біс її знає куди! З каструлі лізе!
Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.
— Не знаю, — каже Мишко, — чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?
Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.
— Мишко, — кажу, — а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!
— Не знаю, — каже. — Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.
— Мабуть, випарувалась, — каже Мишко. — Треба ще підлити.
Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе.
— А щоб тебе! — каже Мишко. — Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.
— Ось бачиш, — каже, — ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.
Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить! Я кажу:
— Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.
— Еге, — каже Мишко, — здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»
— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.
— Ну й зварю, не заважай лишень.
— Будь ласка, я не заважатиму.
Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.
Я не витримав і кажу:
— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!
— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.
— Так то, — кажу, — в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.
— А нам куди поспішати?
— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.
— Встигнеш, — каже, — виспатись.
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
— А по-твоєму, що — без води варити?
— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.
— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш.
— Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
— А вода де? — запитую.
— Вода… там, у колодязі.
— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
— І відро, — каже, — в колодязі.
— Як — у колодязі?
— Так, у колодязі.
— Упустив?
— Упустив.
— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
— Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
— Давай мотузку.
— І її нема, мотузки.
— Де ж вона?
— Там.
— Де — там?
— Ну… в колодязі.
— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
— Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.
— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:
— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
— Ти не патякай, а шукай мотузку.
— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.
— А волосінь витримає?
— Та, може, витримає.
— А якщо не витримає?
— Ну, якщо не витримає, то… обірветься…
— Це й без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.
— Не витримає! — кажу. — Я відчуваю.
— Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко.
Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.
— Не витримала? — запитує Мишко.
— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?
— Самоваром, — каже Мишко.
— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
— Ну, каструлею.
— Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця?
— Тоді склянкою.
— Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.
— Давай, — кажу, — кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні…
Я кажу:
— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.
— Ох ти, розтелепа! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.
Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»
— О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита!
Я взяв ложку, покуштував:
— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
— Ні, — каже, — помирати буду, а такої каші не їстиму!
— Такої каші наїсишся, і вмерти можна! — кажу я.
— Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Миколки Синицина», після закриття браузера.