Читати книгу - "Гойдалка дихання"

трьох перших із нас, які померли від голоду, я добре знав, хто вони і в якому порядку померли. Протягом кількох довгих днів я думав про кожного з них. Але цифра три ніколи не залишається першою цифрою три. Після кожної цифри йде наступна. І кожна наступна все більш незворушна. Коли ти сам перетворюєшся на шкіру і кістки, а тіло твоє вже не хоче тебе слухатися, ти просто відсуваєш мертвих геть від себе. Бо серед математичних слідів у березні четвертого року було вже триста тридцять мертвих. Тоді вже не можна було дозволити собі чітких відчуттів. Тоді лише коротко згадувалося про них, неясний настрій, і ти відганяєш від себе легкий і нетривкий смуток ще до того, як він торкається тебе. Смерть збільшується і тягнеться за всіма, не можна наближатися до неї. Треба дивитися вбік, як це робиться із набридливими псами, які чіпляються до тебе. Я ніколи більше не був настільки рішуче настроєний проти смерті, як протягом цих п'яти табірних років. І це нормально, бо у боротьбі проти смерті не потрібно віддавати власне життя, потрібно лише мати життя, яке ще не зовсім завершилося.

Але першими трьома мерцями у таборі стали:

Глуха Мітці, яку роздушило між двома вагонами.

Каті Маєр, яку засипало у цементній вежі.

Ірма Пфайфер, яка втонула у вапняній ямі.

У моєму бараку першим мерцем став машиніст Петер Шіль, який отруївся вугільним самогоном.

Посеред математичних слідів я одного разу сказав, звертаючись до дзеркала у перукаря Освальда Енйетера:

— Усе просте — це чистий результат, а свого янгола піднебіння має кожен. Янгол голоду зважує кожного, а з тими, хто відпускає руки і більше не тримається, він зістрибує з лопати-серця. Це принцип його роботи і основний закон його життєдіяльності.

— Але ні одне, ні друге не можна ані зневажити, ані проковтнути, — сказав перукар. — Це теж закон.

Я промовчав у дзеркало.

— На шкірі твоєї голови повно зав'язей гнійників, — сказав перукар. — Тут допоможе тільки зістригти все наголо.

— Які ще зав'язі? — запитав я.

Коли він почав зголювати моє волосся, мене охопило відчуття справжнього щастя.

Одне відомо напевно, подумав я собі, янгол голоду знає винних. Він розбещує їх, а потім відпускає. Вони падають і розбиваються. І він разом із ними. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. І це основний закон його життєдіяльності.

І що я маю сказати тепер на це. Усе, що трапляється, — це прості речі. І якщо ці речі мають якусь тяглість, то їхня послідовність не випадкова, а підпорядкована чіткому принципу. І якщо це триває п'ять років, то стає занадто заплутаним і на це більше не зважають. І мені здається, що коли згодом хочеш розповісти про це, то можеш додати все що завгодно, і воно буде доречним: янгол голоду думає правильно, ніколи не помиляється, знає, що йому дозволено, звідки він походить і яка його місія, він свідомо суб'єктивний, завжди підтверджує факт свого існування, огидний в особистому спілкуванні, у нього неспокійний голодний сон, він експерт від лободи, від солі і цукру, від вошей і туги за домом, у нього в животі і в ногах вода. Ти можеш хіба що перелічувати це все.

Якщо ти не відпустиш рук і триматимешся міцно, — думаєш ти собі, — все буде ще півбіди. З тебе досі промовляє янгол голоду.

Не має значення, що він каже, ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Не можна тільки говорити про голод, коли ти голодний. Бо голод — не нари, він не має розмірів. Голод — не предмет.

ВУГІЛЬНИЙ САМОГОН

Однієї душної ночі, коли навіть думати про сон не було сенсу і навіть голодні видіння не приходили до мене, бо воші мучили сильніше, такої ночі Петер Шіль побачив, що і я не можу спати. Я сів на своїх нарах, а навпроти мене він сів на своїх і запитав:

— Що означає давати і брати?

— Спи, — відповів я.

І знову ліг навзнак. Він залишився сидіти, і я почув ковток. На базарі Беа Цакель виміняла йому за вовняний светр вугільний самогон. І тепер він пив його. І більше ні про що не питав. Наступного ранку Карлі Гальмен сказав:

— Він ще кілька разів питав про те, що означає давати і брати. Але ти вже міцно спав тоді.

ЦЕППЕЛІН

Там, де немає ніяких коксових батарей, витяжок і задимлених труб, де лише здіймається у небо біла хмара охолоджувальної башти і летить кудись далеко в степ, там, де закінчуються останні рейки, і ми, розвантажуючи біля ями вугілля, бачимо лише бур'яни, які рясно цвітуть на будівельному смітті, тобто там, де земля за фабрикою особливо гола і найтвердіша, а потім, трохи далі, де вона вже переходить у дикий степ, перехрещуються між собою витоптані вузенькі стежки. І вони ведуть до велетенської іржавої труби, ще довоєнної маннесманівської труби, яка давно вийшла з ужитку. Труба має у довжину близько семи-восьми метрів і зо два метри заввишки. На одному кінці, біля ями, вона запаяна, як цистерна, а на протилежному кінці, ближче до степу, відкрита. Ніхто не знає, як сюди потрапила ця велетенська труба. Відколи ми приїхали у табір, ми принаймні знаємо, як можна її використовувати. Всі називають її ЦЕППЕЛІН.

Сам цеппелін не літає в небі, але уява охоче відправляє його туди. Це готель, кімнати в якому винаймають погодинно, і табірне начальство закриває на це очі. У цеппеліні наші жінки зустрічаються з німецькими військовополоненими, які прибирають будівельне сміття десь тут, недалеко в степу, або на розбомблених фабриках. Ковач Антон розповідав мені, що вони зустрічаються тут.

— Просто тримай очі відкритими, коли відгортаєш вугілля.

Ще у рік Сталінградської битви, того останнього літа на веранді вдома голос спраглої любові арійки промовив із радіо:

— Кожна німецька жінка подарує фюреру дитину.

Тітка Фінні запитала мою маму:

— Але як ми це зробимо, фюрер щовечора приходитиме до однієї з нас у Трансільванію чи ми по черзі їздитимемо до нього у райх?

Того дня ми їли маринованого зайця, моя мама облизала соус, повільно провівши язиком по лавровому листку. А коли листок уже був чисто вилизаний, вона вставила його у петельку на блузці. Я думав, що вони лише жартують собі. Але їхні блискучі очі видавали, що їм цього таки хочеться, і то доволі сильно. Мій батько теж це помітив, він наморщив чоло і на мить перестав жувати. А бабця сказала:

— Мені здавалося, вам не подобаються чоловіки