Читати книгу - "Ураган"

краще видно. Але далі — ні кроку. Хто знає, щ це таке, чого від нього ждати А може, — на світі всяке буває, — це інопланетний корабель?..

Треба негайно повернутися до міста і розповісти. Але за цей час воно може відлетіти. Хто мені тоді повірить?”

Кожній людині хоч раз за життя має випасти Головний Шанс. Тоді уже пильнуй, не проґав.

Мені не давала спокою думк про інопланетян. Уявіть тільки що я, як пишуть у фантастичний романах, увійду з пими в контакт. З усіх людей Землі вони виберуть мене!

Я сів на камінь і вирішив чекати. Мій погляд ковзнув по кораблю, я вже майже переконав себе, що це корабель. Сантиметр за сантиметром почав оглядати його поверхню, надовго зупиняючись на кожній западинці і горбовині.

Нарешті наважився підійти ближче, торкнутися рукою.

Ступив крок, другий — і побачив, як переді мною утворюється вирва. Іншого слова не підбереш. Частина стіни почала вгинатися всередину, утворюючи довгий коридор, що вів у скелю-корабель.

Перш ніж обміркувати нову ситуацію, я ввійшов у коридор. Кілька разів озирнувся — чи не закрився вихід? Мої побоювання були марні: крізь круглий отвір виднілися скелі і ліс…

Коридор завертав, і я зупинився в нерішучості: “Може, вони ждуть, щоб я зайшов за ріг, і тоді пастка закриється? Вихід може закритись і тоді, коли на нього дивитися, — заперечив я собі. — Хіба це залежить тепер од мене? Хіба я можу перешкодити?”

Це були нові для мене думки. Навіть не думки, а сам процес — я почав філософствувати, як наш Борис Петрович, якого всі називали позаочі Платошею. Між іншим, серед учених немало таких фанатиків. Вони хотіли б узнати, як влаштовано світ, проаналізувати кожне людське почуття, дістатися до найглибших і найпотаємніших “гвинтиків” людського існування, описати, обчислити їх геть усі, зазирнути в глиб себе самого. Заради крихіток знань вони жертвують кар’єрою, заробітком, іноді лишаються холостяками, і вмирають, не взнавши таємниць буття. Ні, я не хочу бути схожим на них. Переді мною ясний і простий шлях — вийти в люди, мати таку ж зарплату, як у Семена Семеновича, збудуватп кооперативну квартиру… То що ж це зараз діється? В кого я перетворився? Але зупинитись я не міг. “Поміркуймо, що залежить од тебе? — думав я далі. — Твоє життя? Хіба його не можна загасити легше, ніж полум’я свічки? Твоя свідомість? Хіба її важко спотворити й повернути так чи так? Чого ж ти боїшся?”

Я не знав раніше, що безпомічність може створювати сміливців. Не озираючись, завернув за ріг. Колір коридора змінився. Він уже був не сірий, а зелений, потім — рожевий, червоний, оранжевий. Він складався злкихось плетив та вузлів, схожих на вени. Вони ритмічно пульсували, і я відчував під ногами їхнє тремтіння.

І раптом я зрозумів, чому з усіх людей на березі воно обрало мене. Спочатку воно побачило море, берег, силу-силенну людей на пляжах. Воно не зпало причини такого скупчення істот. І нараз помітило з висоти окрему постать. Хіба не краще спочатку побалакати з нею?

Спереду, в глибині коридора, щось блищало. Кілька кроків — і я зупинився перед дзеркалом, вмонтованим у мозаїчну стіну. Побачив у ньому знайоме обличчя, напружене, розпашіле, викривлені губи, очі, які, незважаючи ні на що, світилися цікавістю. Я всміхнувся й підморгнув своєму відображенню, воно зробило те саме.

Страх зник, ніби нас і справді стало двоє. Я знову подивився на своє відображення, ступив крок йому назустріч, подумавши, що зараз стукнуся об нього лобом. Проте удару не було. Я зайшов у воду, перед очима заколивались і розійшлися кола, затанцювали сонячні промені. Потім щось стисло груди, стало важко дихати. Але раптом кола зникли, і переді мною засвітився вихід із корабля…

Я бачив скелі, сосни, що росли коло їхнього підніжжя, небо… Я бачив це крізь круглий отвір. І одночасно з допомогою якогось внутрішнього зору відчував, пізнавав, чому відбувається процес бачення: як розміщуються колбочки і палички в моєму оці, як стискується кришталик. Знову подивився крізь отвір входу-виходу і побачив уже не скелі й сосни, а нагромадження кристалічних ґраток, клітин. наповнених протоплазмою, які, пульсуючи, щось вбирали і віддавали. Виникла назва “адсорбція” й інші слова: “метаболізм”, “збереження функції”… Колись я вчив їх, запам’ятовував. Потім забув. Чому згадав тепер?

Кілька кроків до виходу… Щоб зігнути ногу, треба… Ось як це робиться! Сигнал по нервовому волокну… Перекачувапня рідини. Відривання яскравих цяточок, їхній стрімкий біг. З’єднання в потік. На мить я побачив свою ногу, що саме згиналася в коліні. Це було схоже на кадри науково-популярного фільму, і чийсь голос увесь час пояснював те, що відбувалося. Кадри змінювались, і я бачив то свою ногу, то клітини нервів і м’язів, і разом зі мною все це бачив хтось іще…

Я опам’ятався за кілька кроків од корабля. Під ногами — прив’яла трава. Попереду — скелі, сосни… Вони здалися мені після того, що я бачив, примарними й неправдоподібними. Моя голова розколювалась од болю, мене нудило. Я бачив полчища якихось червоних кульок, які штурмували діряві стінки судин. Зображення розплилося, з’явився безбарвний потік, що весь час змінював свої форми, вирував і крутився. Це і є мій організм, я сам. Напружено прислуховувався до неясного гулу, що супроводжував моє видіння, доки не зрозумів: це ж я сам щось підраховую, аналізую. Так і виникає знання…

Я зійшов гірською стежкою, дивуючись тому, скільки зусиль доводиться витрачати, щоб тримати тіло у вертикальному положенні. Второваними шляхами бігли мільйони імпульсів, видовжувались і скорочувались м’язові волокна, напружувались і розслаблялись м’язи. Я не озирався на корабель, але добре знав, що він там, і пам’ятав до найдрібніших деталей те місце…

Я пройшов повз молоду сосонку, побачив і забув про неї. Чого забув? Ага, економія пам’яті, нервів. Фільтри. Уникаю зайвих подразнень. Багатьох подій зовнішнього світу я не сприймаю, нічого не знаю про них. Бо мій організм не витримав би й секунди, загинув би від перевантажень. Спробую все-таки згадати ту сосонку. Чи я зовсім забув її?

Вітрець охолоджує тіло, звуки лісу вливаються до вух… Згадав! Але чи ту саму?

Я повернувся до дерева, придивляючись так, наче од моєї помилки залежало дуже багато. Нижні гілки сосонки позвисали, а я цього не пам’ятав. І характерне розгалуження забув…

На мить зажмурився. Тепер я бачив сосонку надзвичайно чітко, з коричневою тріщиною на корі й краплею янтарної живиці.

Я зазирнув у свій мозок. Не знаю, як це мені вдалося, але я подивився в нього так само