Читати книгу - "Ураган"

просто, як на траву, на дерево. Побачив слід, не такий помітний, як слід корабля на воді. Він світився, та світіння поступово згасало, ставало непомітним. Зусилля волі — й слід засвітився…

Ось воно що! Якщо корабель пройде по одному курсу кілька разів, слід залишиться. Він буде виразніший, море скоріше й повніше згадає, корабель. Ні, не море корабель, а я — сосонку…

Але хто ж я? Чому мене все це хвилює? Я відчув, як подив змінюється страхом. Згадав своє ім’я, прізвище, фах. Згадав, що зі мною було, куди йду. Нема чого хвилюватись. Я — це я.

Зусиллям волі пощастило на певний час загальмувати своє вторинне й третинне бачення, що невідомо як і чому виникало в мені. Цей непотрібний мені хист.

Боляче спіткнувся об камінь — гострий, із зазубленою гранню… Його я запам’ятав одразу, з першого погляду. Бо мені було боляче…

Минуло понад годину, перш ніж я дійшов до моря. Тут мене хтось зустрів. Ступив до мене, радісно всміхаючись:

— Куди це ти подівся? Нас дівчата ждуть. Ми ж обіцяли…

Я не слухав, що він каже, а намагався згадати, хто це. Обличчя дуже знайоме. Брови й ніс, як у Олега, круглі відстовбурчені вуха, як у мого двоюрідного брата. Та це не Олег і не мій брат. Губи тонкі, нервові. Такі ж губи в Платоші. Та це й не Платоша. Той набагато старший.

В той час, коли я згадував, якась друга частина моєї свідомості, що стежила за першою, підказала: “Ти зробив аналіз і первинний синтез”. А третинна свідомість у моєму бідному мозкові ніби підсумувала: “Он як це робиться”.

В мене запаморочилась голова, і я б упав, якби він не підтримав. Він стривожився:

— Що з тобою? Перегрівся?

Його звуть Петром. Я познайомився з ним в день мого приїзду. Він живе разом зі мною в одній кімнаті. Петро — мій сусід по кімнаті. Геолог, приїхав з Ленінграда.

Ці відомості спалахнули, наче веселка, й опустилися в нижні шари пам’яті. Стали ледь помітними хімічними слідами в клітинах. І частина тієї свідомості, яку я називав третинпош, знову запам’ятала, як це робиться…

— Пройшло?

Я ствердно кивнув. Що зі мною діється? Так можна й збожеволіти.::

“Зажди, — сказало мені третинне. — А згадай-но, що таке божевілля, в чому воно виявляється”.

Мене охопив жах. Серце закалатало, виштовхуючи потоки крові в артерії. Залози виділили адреналін, щоб звузити судини й прискорити кров’яний рух, обмити всі ділянки тканин, забезпечити їх киснем і залізом, привести в етап бойової готовності. Залишки переробленої вологи виступили холодним потом…

Невже доведеться згадувати, що таке божевілля? Згадувати — значить переживати. Тільки не це, тільки не це…

— Ходімо! Вони чекають, — Петро взяв мене за руку й повів.

Я був дуже йому вдячний за те, що він відвернув мене від кошмарів третинної свідомості.

Ми пройшли під тентом і вийшли на вузьку стежку між розпластаними, розімлілими од спеки тілами. Це було схоже на тюленяче лігвище.

Вгорі, по набережній, ходили довгоногі фарбовані дівчата, горланили патлаті, з липучими поглядами чоловіки, шастали й грали в м’яча атлетичної будови юнаки. У кожної людини тут дуже часто змінювалася хода: в’яла, розхлябана, вона різко переходила в пружну й хижу чи швидку та бадьору (коли людина йшла до води). Я спостерігав, як ліниво підводились люди, як обережно ступали по гальці й внутрішньо вищали щоразу перед тим, як пірнути. Раптом мене охопив неспокій, стиснуло горло. Я мав про щось дізнатися. Про щось дуже важливе…

— Зачекай, — сказав я Петрові. — Пірну.

— І я! — весело вигукнув мій супутник.

Переступаючи через ноги, руки, лежаки, рушники, кошики, ми дісталися до води. Я ступив ще кілька кроків, і солона вода торкнулася моїх ніг, грудей… Уста мимоволі розтяглися в усмішку. Одночасно я побачив, як запрацювали пори моєї шкіри.

Он воно що! Он що я мав негайно з’ясувати! Солона вода радує нас не даремно… Хвилі плескалися й співали навколо мене, і я був їхнім продовженням, ніс їх в собі, в рідині, що текла по моїх судинах. Людина входить у море так, наче після довгих мандрів і поневірянь нарешті повертається до своєї колиски, до самої себе, розплескавшись і розлившись на тисячі кілометрів. Саме цей неусвідомлений спогад про колиску, схований у найдальшій пам’яті клітин, у складі крові, й викликає майже нестямну радість, що виникає при кожній зустрічі з морем. Я плив майже без зусиль…

— Егей! — гукав мені Петро й махав рукою, показуючи, що час виходити.

Я неохоче повернув до берега. Шкода було кидати свою колиску й повертатися… До чого?

Якісь дівчата, якісь побачення… І нащо мені оте знайомство? Всі так роблять? Шкода…

Камінці роз’їжджалися під моїми ногами, ніби хотіли втримати мене в морі. Я з досадою фиркнув і обтрусився, як пес. Бризки полетіли на усі боки. Дебела тітка з червоною обпеченою шкірою сердито зиркнула на мене. Мабуть, їй не слід було їхати до моря — адже вона все одно не купається, а обпектися можна й не виходячи з кімнати.

Я покірно пішов за Петром до дівчат. Побачивши нас, вони зраділи, але постаралися це приховати. Я зацікавлено спостерігав процес пізнання, що йшов у моїй пам’яті. Ось дівчина, Люся, сподобалася мені буквально з першого погляду. Я був тоді здивований, приголомшений. Несподівано зі мною трапилося те, про що я раніше читав у книжках. Я пережив і “невимовне захоплення”, і “щастя просто бачити її”. Мені здавалося, що нарешті я зустрів ту, про яку мріяв. Звичайно, тоді я не думав про причини — і, здається, дуже добре робив. Але тепер третинне змусило мене повністю прокрутити плівку пам’яті. Проти своєї волі я зрозумів, що нічого загадкового зі мною не сталося. Не було “кохання з першого погляду” — були “жарти пам’яті”.

Справа в тому, що Люся була схожа на Ніну, а Ніна була найприємнішою моєю знайомою. Спогади пробудились одразу, тільки-но імпульс від зорового нерва пробіг по колишніх слідах. Одні спогади нашарувалися на інші, і моя уява в союзі з пам’яттю за кілька секунд домалювала зоровий образ кількома Ніниними рисами. А я не спинив би цього процесу, навіть коли б тоді знав його причини. Мені було приємно.

Тепер я дивився на Люсю й бачив, що її усмішка зовсім не схожа на Нінину. Щось холодне й гостре, що застряло в моєму мозку, безжально відтинало, мов скальпелем, красиві химери, породжені уявою, розчленовувало кожен спогад.

“Досить! — подумки закричав я. — А то…”

“Що — а то?