Читати книгу - "Ризиконавти"

не міг обманювати, навіть з міркувань розумного егоїзму. На порозі стояла Леденцова у банному махровому халаті і дивилася так, начеб від нього залежало життя її дітей.

— У тебе машинка, — нерішуче сказала вона. — Ти друкуєш.

— Так. Щодня довбаю, довбаю, — потвердив він, пригадавши вранішню розмову.

— Не ображайся. Ти багато що можеш. Напиши кудись, що мого Мишка кривдить вихователька. Як тільки він нашкодить, так вона у чому я народила його виставляє на привселюдний огляд, і всі сміються з нього. А хлопчику п’ять років, він уже соромиться стояти голим. Якщо я напишу, дитині зовсім життя не буде. І ще одне. Наш двір перетворився на автостоянку, як тільки винний магазин почав працювати з третьої до сьомої вечора. Та хіба ти сам не бачиш, що під нашими вікнами час від часу газують машини?!

Леденцова пішла, а він задумався. Перед очима стояв голенький Мишко, чию гідність було зневажено вихователькою дитсадочка. До кватирки задувало чи то вихлопним, чи то редукторним газом. От і спробуй тут займатися альтернативним диханням.

Він зачинив кватирку і, розслабивши м’язовий затискач на шиї, знову всівся за техніку метаморфоз. Однак не друкувалося, літери раз у раз застрявали на півдорозі… Роздратовано закрив методичну й став узнавати по телефону прізвища завідуючого облвно і начальника ДАІ.

Звістка про те, що в будинку номер три по вулиці Парковій живе чоловік, який може грамотно написати і навіть віддрукувати будь-який діловий папір, вмить облетіла квартал. Ледве Мишконогов устигав після роботи попоїсти, як лунали дверні й телефонні дзвінки. Скаржилися на:

мужа — диктатора і ледаря;

тісне взуття без супінаторів, що призводить до плоскостопості й захворювання внутрішніх органів;

дивні розпорядження директора школи ремонтувати приміщення за рахунок батьків і їхніми зусиллями;

отруйні струмки, що течуть від фурнітурної фабрики; бюрократичну тяганину під час обміну квартири;

смогові тумани через деяких несвідомих городян, що спалюють у дворах осіннє листя;

неможливість швидко встановити надмогильник;

собак, яких вигулюють на дитячих майданчиках.

І так далі, й тому подібне.

Чомусь ті, хто скаржився, були впевнені в тому, що чиновницьку товстошкірість можна пробити лише одним способом: грамотно написавши папір і віддрукувавши його. Та й Мишконогов повірив у магію друкованих рядків, навіть якщо вони й вийшли з-під машинки, а не друкарського лінотипу. До певного часу він з презирством і навіть огидою ставився до тих, хто пише скарги. Але після того, як у відповідь на лист до ДАІ біля в’їзду у двір було встановлено знак заборони стоянки автомобілів і дворові діти тепер безбоязно каталися на велосипедах, у ньому запульсувала бійцівська жилка. Виходило, що порядок у світі багато в дечому залежить і від нього. Щоправда, відповідь з приводу котельні була невтішною: її обіцяли перевести з підвалу тільки в наступній п’ятирічці. Та він вирішив не залишати розпочату справу, і некрасиве слово “скаржник” стосовно себе переробив на дещо гучніше поняття — “борець за влаштування побуту й буття”.

Одначе помітив дивну закономірність: у ті дні, коли доводилося вести боротьбу з непорядками, погано ладилось з АТ-2: не вдавалося вийти на міжпланетний рівень. Невдовзі встановив точно: кожна бійцівська акція забирала чимало психічної енергії, тим самим позбавляючи його задоволення літати по ночах у космічних широгах.

— Що з вами? — обурювався професор Дев’ятий. — Ви на очах втрачаєте навички навіть початкового аутотренінга, і незабаром відкриєтесь для всіх житейських вітрів і блискавиць. Згадайте, яким подряпаним, беззахисним знайшов я вас півроку тому. День у день ми разом вибудовували для вас надійний панцир. Ви досягли того, що під силу небагатьом: стали не лише володіти собою, а й робити незвичайні виходи в інші світи. Пам’ятаєте, самі стверджували про те, що життя постачає вам блідіші враження, аніж сновидіння. Ви закреслюєте нашу спільну працю.

— Лайте мене, лайте, — погоджувався Мишконогов. — Моя вина в тому що я не вмію бути гармонійним.

— Ех ви, психонавт!

Не раз виникало бажання знову повернутися під захисток уявних мандрівок, однак уже не міг залишити машинописний пост, такий нібито хиткий, ненадійний, але й багато в чому дієвий, бо ж з’ясувалося, що муж-диктатор почав поводитися вдома дещо стриманіше, взуттєвий комбінат все ж таки налагодив виробництво зручного взуття з індивідуальними супінаторами, а вихователька дитсадка, що збиткувалася над п’ятирічним Мишком Леденцовим, пішла на овочеву базу комірником.

Невдовзі професор Дев’ятий розчарувався в Мишконогові по-справжньому: заклавши до ЕОМ звіти про його нічні пригоди, він одержав несподіваний результат.

— Отже, підсумуємо, — з легкою мстивістю сказав професор під час їхнього останнього побачення, вирішивши покласти край марній траті часу. Крах психологічного експерименту викликав у нього неприязнь і ледь не ворожість до Мишконогова. — На скількох планетах, на вашу думку, ви побували? — запитав він у легкому передчутті удару по самолюбству цього м’якотілого.

— На п’яти, — без запинки відповів Мишконогов і перелічив планети, яким дав назви, залежно від свого емоційного стану, перебуваючи на кожній з них: Похмура, Тривожна, Привітна, Радісна, Загадкова.

— Так от, — професор зачекав трохи, а потім безжально обрушив на нього висновки ЕОМ: — Характеристики чотирьох планет — не що інше, як різне сприйняття однієї і тієї ж планети.

Мишконогов дивився на нього недовірливо і приголомшено, намагаючись стримати посіпування лівої щоки.

— Ваші літаючі квіти і сяючі чудовиська, — продовжував професор майже злорадно, — не що інше, як метелики і бабки, восьминоги і скати. Ваше внутрішнє око перебувало в стані то підзорної труби, то мікроскопу, і земні істоти набирали незвичайних форм, величини й забарвлення.

— А той, з вухами на ногах? — засумнівався Мишконогов. — Я виразно відчував, як він прослуховує мене своїми довгими кінцівками з вигнутими назад колінцями.

— Звичайнісінький коник-стрибунець. — І, помітивши у Мишконогова нервовий тик, змилостивився. — Не дуже розстроюйтесь. Справа в тому, що описання Загадкової планети поки що не знайшло аналогу з чимось земним. Тому можете сподіватись, що все-таки подолали земне тяжіння. — І додав з надією: — Можливо, продовжимо досліди?

— Ні, — категорично відмовився Мишконогов, вирішивши однак тої миті, що ще раз відвідає планету. Знав, що це коштуватиме йому чималих зусиль, оскільки вже багато ночей, як тільки голова торкалася подушки, засинав безпробудним сном — надто стомлював вихор скарг і сусідських прохань, що закрутив його, знайомих і незнайомих, але відмовитися від взятої на себе ролі уже не міг.

Тієї ночі з великими труднощами вдалося зменшити своє “я” до розмірів крихітної цяточки, можливо, атома. Не зразу втямив, що це за джунглі, щосекунди висвічувані електророзрядами. Довго блукав по стеблах-галереях, доки не здогадався, що їх перетин — не що інше, як п’ятачки синапсів власного мозку. А коли зрозумів