Читати книгу - "Ризиконавти"

це, похолонув і зіщулився від жаху і захоплення. Десь зовсім поруч давали знати про себе легким випромінюванням чи пульсацією безліч невидимих тайників. Усією своєю маленькою істотою відчував: он за тією перегородкою — його вміння проникати поглядом крізь будь-які стіни, он там — дар перевтілення, завдяки чому можна змінювати форму тіла, ставати деревом чи птахом, а ось тут — можливість змушувати власні клітини ділитися до безкінечності й практично бути безсмертним. Туга і відчай накочувалися на нього в міру того, як узнавав про себе щось таке, що робило його всемогутнім. Однак було відчуття, ніби хтось зв’язав його і кинув у криницю, звідки не докричатися, не вилізти. Засліплений спалахами, слабий і безпам’ятний, він блукав у потемках, сподіваючись нарешті прозріти й відшукати вхід до комори, де замуровані його можливості. Та якщо й були такі двері, то як же йому, маленькому, підняти гулліверівські ключі, в сотню, тисячу разів більші й важчі від нього самого? Нарешті очі адаптувалися до спалахів, і він побачив щось на зразок замкової шпарини завбільшки з вікно. Це був вихід. Для чого ключі, коли можна йти напролом? Став дертися вгору і вгору, розбиваючи до крові лоб і коліна, а коли нарешті досяг мети, пролунав приголомшливий дзвінок.

Він розплющив очі. Хтось наполегливо добивався в двері. Досадливо пробурмотівши, поплентався босоніж відчиняти. На порозі стояла Курилка.

— Вибачте, я з листом від мешканців двору. Будь ласка, віддрукуйте. Ми тут просимо будівельників не викорчовувати марно дерев і не мити машини в озері — усе ж таки вода в ньому джерельна.

— Я вам що, мер міста? — гаркнув він щосили своїм кволим горлом, від чого боляче стисло груди, й замовк, зустрівшись з докірливим поглядом Курилки. Труснувши ріденькими фарбованими кучериками, вона вже збиралася зникнути, коли він вихопив папір у неї з рук і зачинив двері.

Пройшов до кімнати, сів за стіл. Босий, у самісіньких трусах, довго і тупо вдивлявся в аркуш з пунктами метапрограми.

— Візуалізація конкретних об’єктів, — прочитав вслух і посміхнувся. Обережно вийняв аркуш з-під скла, зарядив ним машинку і, порушуючи загадковий підтекст метапрограми, додрукував:

7. Зустрітися з головним архітектором міста.

8. Поклопотатися про збільшення пенсії Волохіній.

9. Поговорити в ЖЕКу з приводу контейнерів для сміття.

“Чи не забагато береш на себе, Мишенятку?” — подумав, перечитавши написане.

За вікном, не дочекавшись весни, хтось заповзято вибивав з килима пил.

— Нічого, — пробурмотів Мишконогов. — Все одно колись усі літатимемо.

Володимир Михайлов

НУДНА РОЗМОВА НА СВІТАНКУ

Голос Сєрова був неприємний. Неначе муха билася, билася, билася в ілюмінатор… Горін набрав повні легені повітря і видихнув його, однак іще кілька секунд минуло, доки йому вдалося розікласти це дзижчання на складники. Нарешті він почав розуміти слова.

— Горін! — бурмотів Сєров. — Колего Горін! Та ви чуєте мене?

— Чую, — знехотя відказав Горін. Йому не хотілося розмовляти.

— Про що ви думаєте?

— Та ні про що. Над чим тут думати?

— Помиляєтесь, колего. Глибоко помиляєтесь. Саме думати! — Сєров вимовив це точнісінько таким тоном, яким упродовж багатьох років читав лекції; по голосу цього дідугана не можна було збагнути, що він почуває зараз і чи взагалі він що-небудь почуває: голос професора завше деренчав, як погано зібраний механізм. — Думати! Мислити, аналізувати, робити висновки!

Горін подумки застогнав. Стало зрозуміло, що від старого просто так не відчепишся.

— Я згоден з вами, професоре, — сказав він, намагаючись вимовляти слова якомога виразніше.

— От і прекрасно! От і чудово! Людина повинна думати, друже мій. Отже, скажіть, що саме ви про оце все думаєте?

Горін насилу відвів погляд од крісла. На кріслі не було м’якої подушки, на якій так зручно сидіти… Він стиха лайнувся. Сєров дрібно, неприємно захихотів.

— Це чудово! Це вичерпно, якщо мати на увазі емоційний аспект. Та мене передусім цікавить науковий аналіз. Зрештою, ми тут для того, щоб спостерігати й робити висновки. Тому повернімося до нашої теми. Але перед цим скажіть: як ви себе почуваєте?

— Трохи болить голова, професоре. А ви?

— Голова? В чому річ?

— Та нічого. Мені ще вчора здавалося, що я застудився. Як почуваєте себе ви?

Професор відповів не одразу.

— Вважаю, що “нормально” буде найбільш правильним визначенням. Нормально. У межах норми, ви розумієте?

“Зануда”, — подумав Горін і відказав:

— Звичайно, я зрозумів.

— На таких, як я, мало що впливає. Недаремно ж в інституті мене дражнили Верблюдом.

— Гм… — Горін відчув певну ніяковість.

— Що? А-а, ну звісно… Зайве постачати вас загальновідомою інформацією. Я, до речі, не ображався, оскільки брав до уваги свою рідкісну невибагливість та витривалість.

Горін пробурмотів щось нерозбірливе. Кожен, хто був знайомий із профілем Сєрова та його манерою задирати голову й позирати на всіх звисока, легко міг би встановити генезис цього прізвиська.

— Та-а-ак, студенти, студенти… Обов’язково прийміть що-небудь від головного болю, чуєте?

— Минеться, — мовив Горін втомлено. — Все минає…

— Ну-у-у, колего, як же вам не соромно! Не вистачає лише, щоб ви стали скиглієм. Наймерзенніша порода людей. Ви згодні? — Сєров замовк і через кілька секунд якось ніби аж вдоволено констатував: — Одначе, ви мене не слухаєте. Так я й гадав. Про що ж ви думаєте?

Горін думав про Лілію; крісло, на яке він зараз дивився, належало їй. Але щось казати Сєрову про Лілію не було сенсу.

— Просто так… Думаю взагалі…

— А оце вже погано. Ніколи не треба думати взагалі. Завжди — конкретно. Це необхідно для роботи й, окрім того, допомагає підтримувати належний тонус. Отож почнемо з аналізу конкретної ситуації, якщо не заперечуєте.

— Навряд чи це нам під силу, — зітхнув Горін. — Ми не спеціалісти.

— Еге ж, — мовив старий. — Не спеціалісти. Але наш обов’язок перед спеціалістами… Та не змушуйте мене проголошувати тривіальні речі. Почнемо з конкретної ситуації.

Горін поглянув на годинник: до світання лишалось уже небагато.

— Хвилиночку, професоре. Скажіть: ви оптиміст?

— Я? Та як сказати, друже мій… Вважаю, що вчений за природою своєю повинен бути здоровим песимістом. Тому що, знаючи неможливість досягнення кінцевої мети — абсолютного знання, він все одно робить усе можливе для осягнення частковостей. Певна річ, виходить при цьому з об’єктивних даних. І займається цим усе життя. Все життя! Цього ви не забули?

Горін відповів після короткої паузи:

— Ні, не забув…

— От і чудово. А ви часом не зголодніли? Я хочу їсти.

Сєров голосно заплямкав. Але Горіну їсти все одно не схотілося. Відчуття було таке, ніби він наївся на все життя.

— Ну от, — задоволено сказав старий. — Отже, почнемо з того, що нам