Читати книгу - "Пес Баскервілів"

з того боку, де смужка диму показувала на розполіг Меріпіт, але нерівності болота ховали її, поки вона підійшла зовсім близько.

Я й на хвилину на мав сумніву, що це пані Стейплтон, про яку мені казали, бо на болоті не могло бути багато жінок, і я пам’ятав, що хтось розповідав про неї, як про красуню. І справді, жінка, що підійшла до мене, була красуня незвичайного типу. Не можна собі уявити більшого контрасту, ніж той, що існував між братом та сестрою: Стейплтон був безбарвний, з русявим волоссям та сірими очима, а вона — темніша бру- нетка, ніж ті, яких доводиться зустрічати в Англії, струнка, гарна й висока. У неї було горде обличчя з тонкими рисами, до того правильними, що вони здавалися б невиразними, якби не пристрасні уста і чудові темні жваві очі. Ця струнка постать у вишуканому вбранні була дивним явищем на пустельній боло — тяній стежці. Коли я повернувся, вона дивилася на брата, але потім швидко підійшла до мене. Я підняв бриля, бажаючи засвідчити їй свою присутність, як раптом її слова повернули мої думки зовсім іншим напрямком.

- Їдьте геть, — сказала вона. — Вертайтесь просто в Лондон, негайно!

Я тільки міг непорозуміло дивитися на неї. Її очі палали, і вона нетерпляче била ногою об землю.

— Чого мені вертатися? — запитав я.

— Я не можу цього пояснити.

Вона говорила палко, низьким голосом, дивно шепеляючи.

— Але Боже мій, зробіть те, що я прошу. їдьте геть, і щоб ніколи ноги вашої не було на болоті.

— Але я тільки — но приїхав.

— Чоловіче! Чоловіче! — вигукнула вона. — Невже ви нездатні зрозуміти, що застерігають вас для вашого ж добра? Вертайтесь в Лондон, їдьте геть сьогодні ж. Киньте це місце, хоч би що там. Цитьте, мій брат повертається. Ні слова про те, що я казала. Чи не зірвете ви мені оцю орхідею? У нас на болоті дуже багато таких квіток, хоч, звичайно, ви запізнились для того, щоб милуватися красою цієї місцевості.

Стейплтон кинув своє полювання й вернувся до нас червоний і захеканий.

— А, Беріл, — промовив він, і мені здалося, що його вітання було далеко не щире.

— Ах, Джек, як ти захекався!

— Так, я полював на циклопіду. Вона дуже рідка і її трудно побачити пізної осені. Який жаль, що я упустив її!

Він говорив безтурботно, але його невеликі ясні очі безперестанно перебігали з дівчини на мене.

— Я бачу, що ви вже познайомились.

— Так, я казала сер Генрі, що тепер уже пізно для того, щоб милуватися справжньою красою болота.

— Що таке? За кого ти його вважаєш?

— Я гадаю, що це мусить бути сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, я його приятель. Я доктор Ватсон.

Від досади її виразне обличчя зашарілось.

— Наша балачка була суцільне непорозуміння.

— У вас не було багато часу для балачки, — зауважив її брат з тим же питальним виразом в очах.

— Я говорила з доктором Ватсоном, як з постійним жителем, а не як з приїжджим, — відповіла вона.

— Яке йому діло до того, рано чи пізно він приїхав для того, щоб бачити ці квіти. Але ви підете з нами до Меріпіт, чи не так?

Ми скоро дійшли до похмурого будинку, що був колись за кращих часів фермою, але тепер перебудованого в сучасне житло. Його оточував садок, але овочеві дерева, як і всі інші на болоті, були чахлі й низькорослі. Все це місце взагалі робило враження якоїсь мізерії й суму. Нас зустрів дивний висохлий, одягнений по — сільському старий слуга, що цілком підходив своїм виглядом до дому. Але всередині великі кімнати було умебльовано з вишуканістю, що виявляла смак господині.

Коли я подивився у вікно на безкрає болото, покрите корінням, що одноманітно тяглося до далекого обрію, то не міг не запитати себе, що змусило цього високоосвіченого чоловіка й цю красуню жити в такому місці.

— Дивне ми обрали місце для життя, чи не так? — спитав Стейплтон, ніби відповідаючи на мої думки. — А тим часом ми почуваємо себе щасливими. Чи не так, Беріл?

— Цілком щасливими, — підтвердила вона, але в її голосі не почувалось певності.

— В мене була школа, — сказав Стейплтон. — Це було на півночі. Робота в ній була надто механічна й нецікава для людини з моїм темпераментом, хоч можливість жити з молоддю, формувати молоді душі, класти на них відбиток свого характеру й надихати їм свої ідеали була дорога для мене. Але доля постала проти нас. У школі почалась пошесть, і три хлопці померли від неї. Школа не могла знову поправитись після того удару, і більша частина мого капіталу пропала. І все — таки, якби тільки не втрата чудового товариства хлоп’ят, я міг би радіти з свого власного нещастя, бо при моїй великій любові до ботаніки й зоології я маю тут безмежне поле для роботи. Сестра моя так само любить природу, як і я. Ви все це мусили були почути, — докторе Ватсон, бо я помітив, з яким інтересом ви дивилися з нашого вікна на болото.

— Мені, звичайно, мусило було спасти на думку, що тут трохи тоскно, і можливо, не так для вас, як для вашої сестри.

— Ні, ні, я ніколи не сумую, — швидко відповіла вона.

— У нас книги, зайняття, і ми маємо цікавих сусідів. Лікар Мортімер дуже значна людина у своїй спеціальності. Бідолашний сер Чарлз також був добрий приятель. Ми добре знали його, і нам так не вистачає його, що й сказати не можна. Як ви думаєте, чи не буде настирливістю, коли я сьогодні складу сер Генрі візиту, щоб познайомитись з ним?

— Я певен що він буде дуже радий.

— Так, може ви попередите його про мій намір. З нашими незначними засобами, ми, можливо, зможемо полегшити йому трохи життя, поки він звикне до нового середовища. Чи