Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

ногу. А тепер і радянські офіцери. Звісно, ті, хто мав до того добра доступ.

Полковник Карпенко мав.

Тож на столі, окрім запеченої картоплі по-селянськи та курки під горіховим соусом, рецепт якого дружина Карпенка дізналася ще до війни, коли вони родиною відпочивали у Батумі, красувалися канапки з кав’яром, овочі, завбачливо перекладені з трофейних німецьких консервних банок у скляну салатницю, тунець у маслянистому соку та сливи у шоколаді.

Після вечері, викуривши з майбутнім тестем по цигарці, Антон перевів красномовний погляд на Наталю. Йому кортіло залишитися з нею наодинці, подалі від батьківських очей. Поговорити, обійняти...

Вона допомагала матері прибирати зі столу і теж винувато зиркала у бік нареченого, розуміючи, що визволити його з батьківського товариства майже неможливо. Бо полковник Карпенко так захопився розмовами про службові справи, що родинна вечеря майже перетворилася у нараду.

— Олександре, облиш хлопця у спокої! — втрутилася Ірина. — Хоч зараз не говоріть про службу! Нехай краще з Наталею поспілкуються. Чи для вас недостатньо часу говорити про роботу на роботі?

Антон Люблінський прикусив губу. Нарешті! Хоч у когось світла думка!

— Ідіть, справді, прогуляйтеся... Такий приємний вечір сьогодні! — знову проказала мати Наталі. А та ніби чекала, — випурхнула з кухні зі смиренним обличчям й бісиками в очах.

Антон зніяковіло посміхнувся, але у відповідь майбутній тесть лишень поблажливо поплескав його по плечу.

— А справді, чому б вам із Наталею не прогулятися? Поки молодий, маєш знаходити час і для служби, і для нареченої!

Та хіба ж він проти? Ці безкінечні розмови у товаристві майбутнього тестя про службу, про перспективи, про те, де було б краще їм із Наталею оселитися після весілля... Кам’янець, Львів, Тернопіль... Авторитет тестя наразі відкривав для нього гарні перспективи. А він жадав тільки одного, і зараз це затьмарювало усе інше. Він жадав її!

Та не можна! Треба трохи зачекати. Зовсім трохи, до весілля. Бо донька начальника відділу контррозвідки «СМЕРШ» — це не якась тобі дівиця з фастівського клубу залізничників!

Вони з Наталею і так майже перейшли межу. Тож до весілля — ні-ні! Антон знав: він розпалив, заінтригував її! Відхилив завісу того, що й вона так прагнула пізнати, у що хотіла зануритися, подібно до нього, — у близькість. Справжню, дорослу, пристрасну. Ту, якою він поманив її кілька місяців тому, коли Наталиних батьків не було вдома.

Було водночас нестерпно жадано і страшно. Відчуття небезпеки хапало за горло, змушувало кров шугати у голову, пульсувати у скронях...

Антон тоді поцілував її у вуста, далі торкнувся шиї, спустився нижче, до грудей і, незважаючи на її, Наталині, слабкі протести, почав пестити через тонку тканину ліфчика пружні груди.

— Чому ти мене соромишся, Наталю? Я тобі майже чоловік! Нам слід потроху привчатися одне до одного.

— Я... я не соромлюся... — здавлено відповіла вона. — Хоча ні, не так! Мені то незвично, непросто... Але то не сором. Щось мене стримує, наче підсвідомо змушує зупиняти тебе, коли ти заходиш надто далеко.

— Я, — прошепотів Люблінський, — не зайду! Не бійся! Ти станеш моєю, як годиться, у першу шлюбну ніч. Але зараз я хочу пестити тебе, цілувати, торкатися твого тіла у тих місцях, які скоро стануть цілковито моїми.

— Ненормальний! — захихотіла Наталя, коли він подихом почав лоскотати її груди, а далі, задерши поділ сукенки, пройшовся пальцями вздовж стегон, наче вимальовуючи вісімки навколо трикутника її гарненьких трофейних німецьких трусиків.

Антон не зупинявся. Переводив вуста від її уст до грудей і назад, наче відволікав Наталину увагу від того, що намагався зробити нижче, під шовковим подолком її сукенки.

Наталя скрикнула, зітхнула, застогнала від тих доторків, а він пестив її, знемагаючи від бажання більшого. Може, усе б і скінчилося його угамуванням, хто знає? Хто при здоровому розумі здатен зупинитися, опанувати себе у такі миті?

Ніхто! Якби не зрадницький скрип ключа у замковій щілині. Дружина полковника Карпенка, Ірина, повернулася так невчасно! Чи навпаки, вчасно. Навіть дуже!

Наталя підскочила, як вжалена, швидко поправила сукенку, волосся, кинулася до рукомийника, тремтячими руками ввімкнула воду і кинулася терти ганчіркою тарілки, одночасно намагаючись опанувати розбурхану Антоном у ній пристрасть.

Йому ж поправляти було нічого. Він залишався ідеально випрасуваним, випуцуваним, як нова копійка. Вхопив якусь газету, прикрився нею, мовби читав, поки Наталя поралася з тими клятими тарілками.

«Чо-о-о-о-орт!» — кричало тоді все його нутро. «Чо-о-о-о-орт!» — наче відлунювало у відповідь роздражнене пестощами тіло Наталі.

Але сьогодні, опинившись наодинці на сходах, Наталя ухопила його за руку і потягнула вниз, до виходу. Він послідував за нею покірно, бо передчував: її нетерплячість стане йому нагородою.

— Батько хоче, аби ми таки оселилися у Львові, — прошепотіла вона йому десь поряд із вухом, коли вони опинилися надворі. — Він сказав, там багато порожніх будинків, розкішних, як палаци. З повним умеблюванням, із усім необхідним... Батько сказав, що допоможе тобі зі службою...

— Я не хочу до Львова, — відказав Антон. — Ті будинки принесуть нам нещастя. Їхні господарі гниють у безіменних могилах або скніють десь у таборах. Не можна будувати своє щастя на такому!

— Але я хочу! — безапеляційно проказала Наталя. — Ті люди — вороги народу! Зрадники! — знову прошепотіла вона. — Ти ж знаєш це краще за мене! Як ти можеш вірити у такі дурниці? Вони всі бандерівці!