Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

ж самі, і сутінок, і надщерблені ступені… Ними вони піднялися на другий поверх, до концертного залу.

— Ви куди? — суворо зупинила їх чергова.

Поки він пояснював, Генія заглянула в мобілку. Так і є: СМС-повідомлення. Збираючись на побачення, вона пропустила його.

«Прошу, маркізо мила, не сумуйте! Мене чекають справи невідкладні».

«Ні, милий графе, буду сумувати. Увечері, як завжди, біля вежі?» — написала вона.

— Ходімо, нам дозволили, — він повернувся до неї.

Вони ввійшли до залу. Та ж сама важка малинова завіса…

— У наш час були жовті ганчірки з підкладкової тканини, — сказав він, немов прочитавши її думки.

— А за сценою — комора для інструментів, — підхопила Генія. — А костюмерна — навпроти по коридору…

Ось ці двері. Генія ласкаво торкнулася їх — тут їй видали блузку без вишивки…

— Вибачте, — сказав він, дістаючи мобілку, — треба відповісти.

Поки він, відійшовши, щось набирав, вона пройшла коридором далі — там висіли фотографії різних років.

Він підійшов і став поруч.

— Ось цих я пам’ятаю, — він показав на старі фото. — А це вже було після мене… А на цій — не Ви?

— Саме я.

Він, посміхаючись, дивився на неї.

— А це… Ви?! Женя, який грав на контрабасі? — здивувалася вона.

Він розсміявся:

— Тож що ми зустрічалися раніше. Чудеса!..

— У мене ще є фото — вдома. Я знайду, покажу, якщо буде можливість побачитися…

— А це залежить від нас, — повернувся він до неї, пильно дивлячись їй в очі.

Знову — такий же погляд.

Вони стояли одні в напівтемному коридорі, близько, майже впритул, і вона відчувала, як від нього йдуть хвилі тепла — фізичного тепла гарячого тіла. Як від батареї. Півсантиметра один від одного. Вона опустила очі в дивному сум’ятті. Його губи — на рівні її чола…

Вона чекала, що він подолає ці півсантиметра і торкнеться її. І тоді вона зрозуміє, що це було.

Або він чекає, що вона сама потягнеться до нього?…

Дурман. Тваринний дурман. Так, напевно, звірі безпомилково відчувають один одного. Їм не треба слів — за них говорять погляди, рухи, запахи… Тест на сумісність. На продовження роду, щоб вийшло найкраще потомство, — з цієї точки зору все підпорядковано інстинкту…

Він — звір її породи. Вона це відчула фізично.

Якби вони були звірами — уже з радісним риком кинулися б один до одного, бо природа мудра.

Але люди — дивні істоти.

Як у іспанських танцях: пристрасть, що б’є струмом, але — не-торкання! Усі фази пристрасті в парному фламенко програти, не торкаючись один одного…

Тихо дзенькнула мобілка, зруйнувавши чарівність.

— Вибачте, відповім, — прошепотіла вона, виходячи з поля його тяжіння. Він придушив зітхання.

Вона відійшла в бік і дістала апаратик.

«Без сумніву, маркізо, — біля башти…»

Вона не відразу зрозуміла, про що це. А, відповідь на її СМС…

— Що там? — запитав він, миттєво відреагувавши, і їй вчулися нотки ревнощів у його голосі. Відчуває він, чи що, що це — від чоловіка?

Відчуває, безперечно… Генія не стала відповідати — встигну…

Вони вийшли на залиту сонцем вулицю. Йшли мовчки, але вона відчула, що стала йому ще ближче.

— Підемо цією вулицею, — тихо сказав він, неусвідомлено переходячи на «ти», і вона прийняла це, як само собою зрозуміле…

– Із задоволенням, — відгукнулася вона. — Це вулиця мого дитинства…

— Справді? — здивувався він. — Там є дитячий садок, де ми, бувало, сиділи вечорами в альтанках…

Вона нічого не відповіла, продовжуючи йти так близько, що відчувала, як у нього перехоплювало подих.

Ось він, старий будинок її дитинства…

— Ось мій балкон, — посміхнулася вона. — Колись я тут довго жила. Потім квартиру продали, і я тепер живу з батьками…

Він зупинився, розглядаючи будинок.

— Колись — дуже давно — маленька дівчинка показувала мені свій балкон, а я пропонував їй заспівати серенаду під ним. Здається, цей самий балкон…

Вона здригнулася.

— А як її звали?

— Якось чудно… Забув. Вони грали в мушкетерів — тоді якраз вийшов на екрани французький фільм…

— З Мілен Демонжо? — підхопила Генія.

— Так!

Вона пильно вдивлялась в нього. Сивий. Немолодий: юнацька стати — тільки здалеку. Але брови — густі й чорні. І очі — як з її снів.

— Як звали дівчинку? Генріеттою?

— Точно!

— А вона випадково не назвала тебе — Атос?

Цікаво було спостерігати, як мінявся вираз його очей: здивування, радість, ніжність…

— Маленька маркіза… Так це — ти?…

Дитячий садок був напівзруйнований. Одну з будівель хтось викупив, і вона було відбудована наново. Решта тонула в непрохідних заростях.

Вони ввійшли крізь діру в цегляній стіні.

— Ось тут стояла альтанка, — прошепотів він.

— А ти вийшов з-за цих кущів…

Вона сперлася об стовбур величезної тополі. Він нахилився до її губ.

І добре, що сперлася: коли відчула на губах поцілунок, її ноги підкосилися…

Він

…Генрієтта-Генія-Євгенія-Женя…

У зворотному порядку спливли імена — і колись чуті, і щойно вимовлені.