Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

Євгенія… І тут його осяяло:

— Женю!.. Так це була ти? — запитав він, чомусь легко перейшовши на таку форму спілкування. І його руки самі собою потяглися до її рук, а губи — до її губ… Випадок, його величність Випадок знову звів разом тих, кому начебто і не судилося зустрітися…

м. Кропивницький

Валентина Попелюшка
Невигадана казка для дорослих

Вона вистрибнула з маршрутного мікроавтобуса і враз потрапила в міцні обійми січневої хуртовини. Таких віхол не було в столиці вже кілька зим. А тут таке роз хурделилося! Справжній Різдвяний вечір. А вдома її чекали дві донечки і свята вечеря.

Вдома…Чи можна було назвати домом ту крихітну найману квартиру, у якій вони з молодшою мешкали останні півроку? На верхньому поверсі старої дев’ятиповерхівки, яку в мікрорайоні називали малосімейкою — без балкону, в санвузлі поміщалася тільки квадратна сидяча ванна, а кухню діти жартома називали «футляром для мами», бо удвох там було не розминутися. Однак іншого дому у них давно вже не було…

Від кінцевої зупинки маршрутки до того дому — не дому залишався ще майже кілометр. Іноді, повертаючись з роботи, вона під’їжджала дві зупинки автобусом, однак у таку погоду пізно увечері марно було на нього розраховувати. Їй нічого не залишалося, як іти пішки. Зазвичай це не було проблемою. Найчастіше і зранку до зупинки маршрутки, і увечері, повертаючись додому, вони з донею так і робили. Але тепер, коли вуличні ліхтарі ледве-ледве визирали з густої білої куряви, а зустрічний вітер сипав жмені холодних колючок прямо в очі, кожен крок потребував зусиль. Тротуар вже добре притрусило, перехожих на вулиці не було, отож доводилося ще й грузнути у заметах.

Вона побрела, нахиливши голову, і тільки час від часу поглядала вперед, щоб не збитися зі шляху. Думки роїлися, як ті хороводи сніжинок, що теж тепер докучали. Згадувалося недавно пережите. Наче вже й відпустила все, відмолила, простила, а от забути зовсім ніяк не вдавалося. Як і зрозуміти, що змусило її колишнього чоловіка, батька їхньої восьмирічної донечки, наче інтелігентної немолодої людини, так вчинити. Хоча їхні стосунки давно вже були далекими від ідеальних, та наче жили, «як усі». Щоправда, старший за неї на чотирнадцять років, вже давно — військовий пенсіонер, чоловік був категорично проти того, щоб вона працювала. Поїздки на дачу, у ліс по гриби чи просто на прогулянку — йому хотілося, щоб вона прикрашала його буття, була постійно поруч, присвятила себе його забаганкам. А як же було за таких умов виживати у «дорогій» столиці, ставити дітей на ноги? Хіба вистачить навіть пенсії колишнього військового, щоб утримувати сім’ю з чотирьох чоловік? Її постійні підробітки плетивом на замовлення допомагали мало. І тому, коли вона знайшла непогано оплачувану роботу за фахом, і без того напружені стосунки з чоловіком зіпсувалися зовсім. Щоб покарати непокірну дружину за те, що знехтувала його принципом: «сиди біля мене і думай про море», чоловік відмовився забирати зі школи доню-другокласницю. Дитина змушена була по закінченню занять у групі продовженого дня сидіти у фойє школи поруч з вахтером і чекати, поки мама, закінчивши роботу, приїде з іншого кінця міста і забере її додому. А вдома, за двісті метрів від школи, не знав куди подіти себе з нудьги рідний татусь — і не п’яниця, і не гульвіса.

Якось він зателефонував їй на мобільний, чого вже дуже давно не робив, і повідомив: «Додому можеш не повертатися. Ти ту вже ніхто. Тепер тут нова господиня, а ти йди, куди хочеш». Але вона все ж поїхала — не могла не поїхати з кількох причин. І найголовніша — донечка. Того вечора він вперше у навчальному році забрав дитину зі школи. Навіщо? Напевно, хотів перед тією, іншою, показати себе з найкращого боку, того боку, якого насправді не існувало.

Навряд чи коли-небудь вона забуде, як пізнього осіннього дощового вечора вони з донею назавжди ішли звідти, де ще учора був їхній дім. Її кухня, її ванна, її одяг у шафі, вишиті нею панно на стіні — цього нічого більше не було. Худорлява, старша за неї на вигляд жінка, вже розпаковувала валізи і розвішувала свої речі у звільнені шафи. А вони з донею ішли в нікуди, просто в нікуди, іще не усвідомлюючи, куди йти і що на них чекає завтра.

У такі хвилини, напевно, спрацьовує інстинкт самозахисту — ні болю, ні розпачу не відчуваєш. Усе це прийде потім, трохи згодом, коли твоя дитина півроку житиме в іншому місті у родичів, а ти хапатимешся за кожну соломинку, щоб скласти докупи себе — розбиту, розтоптану, скалічену, знівечену.

Пережите промайнуло в її уяві болючим спалахом і раптово згасло, поступившись молитві. Згодом вона згадуватиме цей вечір і цей шлях безліч разів. І так і не зможе усвідомити, що саме змусило її, підштовхнуло почати молитву, послати у небо щирі слова благання, що народжувалися у душі. Може, пригадала колись почуте від бабусі ствердження, що Різдвяні бажання, щирі молитви, Господь ніколи не залишає без уваги? В її становищі логічно було би просити роботи з гарною платнею, власного житла, достатку. А вона… просила зовсім іншого, того, чого так прагнуло її розбите серце.

«Господи, — шепотіли потріскані від холоду вуста, — я так хочу бути потрібною, коханою, мати велику родину і дім. Якщо є десь на світі дитинка, що потребує материнської турботи і любові, та її татусь, що втомився від самотності, Господи, знайди для мене цей дім, приведи нас з донечкою туди, і нехай ми всі разом будемо щасливі».

Сльози котилися по щоках, але вона їх не відчувала, як не відчувала ні морозу, що пробирав до кісток, ні шмагучого зустрічного сніговію. Єдине, на що вона не могла не звертати уваги — це тепла хвиля, що огортала її згори як знак: твої молитви почуті. І від цього усвідомлення щось хвилююче тремтіло в душі, сповнюючи