Читати книгу - "Безмірна залежність"

на поетичному вечорі — це було прекрасно! Там було безліч твоїх однодумців».

Але Ілля не передзвонив.

Наступного дня я довго чекала, що він напише мені. Так і не дочекавшись, але ще сповнена ніжністю до нього, із захопленням я почала описувати Іллі у повідомленні свої емоції з приводу вчорашнього вечора. Говорила із запалом про те, який він особливий, як багато всього знає в цьому світі, а як мало знаю я. Піднесла його, а себе опустила, але я хотіла йому це писати, він заслуговував на ці слова. У Іллі було складне життя, і я хотіла зігрівати його душу своєю любов'ю.

«Напевно, сьогоднішнє повідомлення було зайвим. Я себе остаточно опустила. У той же час я сподіваюся на адекватну і душевну реакцію з його боку. А якщо її не буде або вона буде холодною, це просто означатиме, що Ілля не для мене, що він не відчуває мою душу, і я для нього не така важлива, як він для мене. Зараз я відчуваю заспокоєння, я впораюся з усім, все буде добре. Якщо ми не повинні бути разом, якщо немає любові, то нічого його не втримає. Якщо почуття є, і вони справжні, то ми здолаємо будь-які перешкоди.

09.06.2017, 15:16»

Приблизно через годину я зателефонувала йому, але він знову не відповів.

«Як же мені це все набридло», — написала я Іллі під вечір і видалила його номер, щоб більше не писати всілякі дурниці.

І через півгодини я побачила таку вже рідну аватарку, яка висвітилася на екрані мого телефону. Ілля телефонував. Але я чомусь була така виснажена тривалим очікуванням, що навіть не відповіла. Здавалося б, чому я така засмучена, адже він не зникає на тижні, пише про кохання до мене, просто багато працює. Але складно тримати себе в руках, коли людини, яка тобі необхідна у певну мить, немає поруч, коли ти хочеш поділитися з нею печалями і радощами, а її немає на зв'язку. Невже складно виділити дві хвилини на день, аби написати хоч слово?

«Мила, ти де?» — написав Ілля, але я не відповідала.

«Дзвінки не проходять і повідомлення теж, — продовжував він, — я телефоную тобі».

Але ніяких пропущених викликів від нього більше не було.

«Не знаю, про що ти, у мене зі зв'язком все в порядку», — написала я і почала в черговий раз чекати на відповідь.

Але Ілля більше не писав. А наступного дня, вже перед сном, я все-таки не витримала і почала строчити йому нові повідомлення:

«Невже складно пояснити, де ти і що з тобою? Якщо я тобі набридла, будь чесний, і ми покінчимо з цим, я від тебе відстану. Прожени мене, додай в чорний список, щоб я тебе не діставала, це хоча б буде чесно».

Після таких послань, мене охопило хвилювання: а раптом Ілля просто напише «ОК»? Адже він і раніше так писав. І що тоді я буду без нього робити? Адже з ним так добре…

«Ні, — почала я знову писати, — не роби цього. Побудь зі мною ще трохи. Просто… Мені так хочеться бути особливою в твоєму житті, а не однією з багатьох».

Написавши це, я, нарешті, змогла заснути.

На ранок повідомлень від Іллі не було.

«Я не божеволію, ні, просто мені шалено сумно. Знаю, що все переживу. Тільки не хочу більше знову переживати любов. Стаю слабкою, принижуюсь, я ніщо зараз, а Ілля на коні. Зі щемним жалем згадую, як ще зовсім недавно все було так добре і чарівно, я була не одна, існували «ми з Іллею», були якісь плани, мрії, а тепер нічого немає. Чи з'явиться він ще коли-небудь? Навіть якщо і так, я все одно буду відчувати біль, тому що буду знати, що для нього все це не так важливо, як для мене, інакше він знайшов би спосіб мені написати. Як пережити біль? Чому я не вірю чоловікам? Чому я знову хочу принизитись і написати йому в черговий раз? Розтоптати себе, впасти йому в ноги, я інакше не можу. Відчуваю себе нікчемою. Як пережити це і не писати йому більше? Як? Як же мені боляче, я постійно плачу. Не хочу любити більше ніколи! Божечку, допоможи мені пережити цей біль. Не посилай в моє життя більше нікого, я не хочу нікого любити!

11.06.2017, 12:22»

Я трохи поплакала під сумні пісні, які він колись мені надсилав, але більше не могла перебувати вдома, інакше знову почала б писати йому листи, вимагаючи того, чого він не міг мені дати, — уваги.

І я поїхала до церкви. Душа рвалася туди, де я могла знайти заспокоєння, попросити про допомогу, повірити в диво. Після молитви за Іллю мені стало легше. Чи варто казати про те, що коли я поверталася додому, мій телефон завібрував?

«Я так і не зрозумів: тебе проганяти чи ні? Повір, ти дуже особлива. Особливіше вже нікуди».

О, як же я цілувала улюблений телефон від щастя, дякувала Богові за ці прекрасні миті. Ілля не злився, він звів все до жарту. Він знову був поруч, що мені ще потрібно? Навіщо я мучила себе і його?

Увечері Ілля зателефонував мені. Він був трохи сумний, сказав, що у нього голова болить, але при цьому був балакучим, був радий мене чути, просто втомився.

— Коли я отримав від тебе повідомлення «вирішуй всі свої справи, а я буду просто чекати на тебе», то одразу зрозумів, що скоро буде вибух.

Я розсміялася:

— Просто я не звикла, коли зникають без попередження. У мене завжди все за планом, і я нервую, коли щось не так. До того ж в тих рідкісних повідомленнях, що ти писав, не було ані слова про те, що ти за мною сумуєш.

— Як не було? Такого не може бути! Навіть якщо і не