Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

як ідеології та форми правління, котра мала або здобути перемогу, або зникнути. Колапс комуністичної системи, отже, означав, що підстави для конфлікту вичерпано.

Навряд чи слід очікувати того самого від зміни політичної верхівки в Росії, тим паче у короткій перспективі, тому багато чого залежатиме від конфігурації влади в самій Україні. Якщо на президентських та парламентських виборах 2019 року переможуть реформатори, а не популісти чи проросійські сили, на Україну чекатимуть п’ять років руху в напрямку європейської інтеграції та духовної незалежності від Росії. У 2024 році Україна має провести треті з часів Євромайдану загальнонаціональні вибори, після яких вона матиме шанс остаточно залишити гравітаційне поле неорадянсько-євразійського «російського світу». Це і було б найкращою відповіддю з її боку на агресію Путіна у рік, коли спливе четвертий термін його президентських повноважень.

Розділ 2
РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Й ІМПЕРІАЛІЗМ ТА УКРАЇНА

Насамперед, сама мета вашої боротьби — це абсурд [...]. Самостійна Україна вже існує, народ живе в добробуті, за час радянської влади він досяг великих економічних і культурних надбань. [...] В Радянськім Союзі панує рівноправність народів, а вже особливо наявна любов між українським та російським народами. Якщо ми хочемо зберегтись як народ, то досягнемо того тільки єдиним способом — коли будемо разом із Росією.

Слідчий Міністерства держбезпеки СРСР, 1953 рік[50]

Проект «Україна» створили австрійці для вас, аби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас.

Генеральний консул РФ у Львові Євґєній Ґузєєв, 2010 рік[51]

Російська політична думка у царській Росії та СРСР серед емігрантів і в пострадянській Росії традиційно негативно ставилася до вимог України про автономію та незалежність, будучи цілковито байдужою й ворожою до скарг на денаціоналізацію та русифікацію. У царській Росії та у радянському дисидентському русі частка російських демократів, які підтримували українські національні прагнення, була мізерною. Під час громадянської війни жодна російська демократична політична сила не підтримала реальну українську автономію в рамках нової федералізованої демократичної Росії (не кажучи вже про незалежність). Ліберальні політичні партії, як-от кадетська (конституційно-демократична) партія, що підтримувала Тимчасовий уряд, виступали проти української автономії[52]. Російські емігранти з контрольованої більшовиками країни були переважно націоналістами, імперіалістами та євразійцями, а також шанувальниками фашизму, тобто належали до ідеологічних традицій, які домінують у російській політиці і сьогодні. З-поміж російських дисидентів демократичного спрямування в СРСР українським національним вимогам симпатизували лише Андрєй Сахаров, Владімір Буковський та Андрєй Амальрік.

Тому в російській настанові щодо себе та України незмінними залишалися дві константи. Перша — байдужість до виникнення Росії як незалежної держави і натомість зацікавлення у збереженні за собою ролі центру імперії. Стівен Гатчінґс і Вера Тольц пишуть, що євразійство є замінником деколонізації, оскільки стверджує, що Росія була успішнішою, ніж Захід, в управлінні етнічним розмаїттям. Ба більше, «євразійство трактує Росію не як колоніальну наддержаву, а як спільноту, якій самій загрожує колонізація з боку Заходу»[53]. Міфічний успіх Росії зумовлює підставу для підтримки нею радше євразійської імперії, ніж побудови національної держави. Росіяни ніколи не були сепаратистами, і тому їхній політичний провід слушніше означати як імперіалістів, а не націоналістів. Не випадково саме та меншість з-поміж росіян, яка підтримувала власну незалежну державу, також схилялася до українських національних устремлінь. Друга константа — небажання Росії визнати, що українці є окремим народом, що українська мова — це повноцінна мова (а не діалект російської), що українці мають незалежну державу та право визначати власну геополітичну долю.

Хоча Радянська держава формально визнавала існування української мови, остання розглядалася як мова минулого, мова селян і сільської місцевості, а не міських і промислових центрів, натомість російська — як мова прийдешнього. Майбутні радянські чоловіки і жінки мали говорити російською. Радянська держава заохочувала русифікацію протягом більшої частини свого існування, зокрема під час хрущовської «відлиги», коли було запроваджено нову політику в сфері освіти. Поодинокі винятки траплялися лише під час «коренізації» (українізації) 1920-х років, а також за часів Петра Шелеста у 1960-х і за Міхаіла Ґорбачова наприкінці 1980-х — хоча в останньому випадку новому курсу на «перебудову» і «гласність» протистояв непохитний русифікатор Володимир Щербицький.

Ці дві константи російської історії значною мірою відсутні у західних підходах до аналізу україно-російської кризи, оскільки вони повертають нас до примордіального націоналізму