Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

нації, почуття, корені якого — у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та суспільних взаємин [...]. Ці зв’язки являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися внаслідок раціональної діяльності» [Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999): 85]. — Прим. пер. ">[54], імперіалізму та потужних сфер впливу в міжвоєнну епоху й попередні часи. Далебі, під час кризи постмодерний Європейський Союз зіштовхнувся із традиційним імперіалізмом XIX століття та міжвоєнним реваншизмом.

ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ, РОСІЯ ТА УКРАЇНА

Теоретична література пропонує значне розмаїття визначень типів націоналізму, які можна застосувати до Росії та України. Вони варіюються, починаючи від громадянського націоналізму, часто пов’язаного із патріотизмом і територіальним націоналізмом. Приклади його поширені у східній та південній Україні (тут українська ідентичність ґрунтується на території більшою мірою, ніж на заході України, де ідентичність має більше етнічне і лінгвістичне забарвлення), Російській Федерації та англомовній Шотландії. Інші форми патріотизму часто стосуються країн поселенців-іммігрантів, як-от США, Канади та Австралії. Зображення західних держав як «громадянських», а східних як «етнічних» — це хибна дихотомія, оскільки всі європейські та північноамериканські демократії поєднують у собі обидва елементи, і всі громадянські держави мусять робити вибір щодо мови (мов), культури (культур) та історичних міфів, які складають їхню етнокультурну серцевину (серцевини)[55].

В Україні ця дихотомія вибору між «етнічною українською» та «громадянською» державою вводить в оману, позаяк реальний вибір доводилося робити між державою з етнічно українською серцевиною і державою з українсько-російським етнічним осердям. Другу опцію взяли на озброєння східноукраїнські політичні сили, які, зокрема, підтримували гасло «До Європи з Росією», не розглядали російську мову в Україні як іноземну та вважали, що Україна, зберігаючи свою окремішність, має підтримувати тісні взаємини з Росією. У 1990-х роках, за президентства Леоніда Кучми, цю концепцію України просували Володимир Гриньов, Дмитро Табачник та Дмитро Видрін, а в 2000-х її перейняла Партія регіонів. Такий підхід перетворив би Україну на державу, схожу на Білорусь, яка збудована довкола білорусько-російської серцевини.

Етнічні форми націоналізму можна зауважити в численних конфліктах у багатьох частинах світу Попри те, що етнічний націоналізм часто розглядається винятково негативно через ці образи етнічних конфліктів, так було не завжди. Націоналізм у XIX столітті та в перші три десятиліття після Другої світової війни частіше пов’язували з ліберальним націоналізмом, оборонним антиколоніальним рухом проти репресій і асиміляції, спрямованим на розпад імперій та створення незалежних держав. Тим не менше, так само як для однієї людини хтось є терористом, а для іншої — борцем за свободу, так і те, що для одних — патріотизм, для інших є націоналізмом. Українці та ірландці, які добиваються забезпечення стимулів до подолання денаціоналізації, російщення чи англійщення, наполягатимуть, що їм ідеться, по суті, про ліберальну політику та державну підтримку мов і культур, котрі раніше піддавалися дискримінації. Водночас багато росіян та англійців, а особливо ті українці й ірландці, які розмовляють відповідно російською та англійською мовами, вважатимуть цю ж політику антидемократичною й недоречною. Російську мову в царській імперії та СРСР, англійську у Великій Британії та французьку у Франції пропагували як мови сучасної «цивілізації» та модерності, тимчасом українську, ірландську, валлійську та бретонську висміювали як провінційні селянські наріччя або діалекти, не придатні до вжитку в сучасній державі. Цей шовінізм має довгу історію. Тері Мартин, пишучи про 1920-ті роки, зазначив, що росіяни «й надалі добачали принципову суперечність між поняттями “українське” та “модерне”»[56]. Третина росіян мешкала в Україні у п’яти великих промислових областях (Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій і Дніпровській), де їх «вельми прихильно, а українців вельми негативно асоціюють із модернізацією»[57].

Націоналізм має різні рівні мобілізаційного потенціалу. Етнічний націоналізм, громадянське суспільство й антиколоніальний дискурс разом працювали на користь мобілізації проти європейських імперій після Першої світової війни та їхнього панування над заморськими колоніями після Другої світової. В СРСР наприкінці 1980-х років приклади цього явища траплялися в Західній Україні, трьох балтійських республіках, Молдові, Грузії та Вірменії[58]. Антиколоніальна й антирадянська мобілізація виявилася слабшою там, де виразнішими були територіальні ідентичності, як-от у Росії, Білорусі та східній Україні, а також п’яти центральноазійських республіках[59]. З розпадом СРСР на початку 1990-х років російські етнічні меншини, що мешкали поза межами Росії, не мобілізували — на відміну від сербських меншин, що проживали на теренах колишньої Югославії за межами Сербії