Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

йому налили кави, сірої, як уніформа. Він вловлює ледь чутний запах, що йде від дівчини: вона, видно, спить одягнена, ходить ночами від поїзда до поїзда і весь час тягає, тягає бідони з кавою.

Вона наскрізь просякла запахом цієї огидної кави. Мабуть, спить просто біля бідона з кавою, який увесь час стоїть на плиті, щоб кава завжди була тепла, спить уривками від одного до другого ешелону. У неї суха й сіра, як брудне молоко, шкіра, ріденьке й тьмяне темне волосся вибивається пасемцями з-під наколки, але очі лагідні й смутні, і коли вона нахиляється, щоб налити йому в кухоль кави, він зауважує, яка зворушлива в неї потилиця. Мила дівчина,— думає він,— усім вона здаватиметься бридкою, а насправді вона мила і гарна... в неї маленькі ніжні пальці... я міг би годинами дивитись, як вона наливає мені каву; якби в чашці була дірочка, вона змушена була б лити й лити, а я дивився б у її лагідні очі й на її зворушливу потилицю, а бадьорий голос з гучномовця хай би помовчав. Усі нещастя йдуть від цих бадьорих голосів. Саме вони свого часу оголосили війну, саме вони командують цією найогиднішою з усіх війною на вокзалах.

До біса всі бадьорі голоси!

Залізничник у червоному кашкеті покірно чекає, поки гучномовець оголосить свій вирок, потім поїзд рушить, кількома героями у ньому стане менше, кількома більше. Уже розвиднілося, але ще рано — щойно сьома година. Ніколи, вже ніколи в житті я не їхатиму через Дортмунд. Все-таки дивно, отаке місто, як Дортмунд, я ж не раз проїздив через нього, а ніколи в ньому не був. І ніколи в житті я не дізнаюсь уже, який на вигляд той Дортмунд, ніколи в житті не побачу цієї дівчини з кавником. Ніколи; скоро я помру, десь між Львовом і Чернівцями. Моє життя — це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм «скоро»? Може ж статися щось катастрофічне? Може, ідол помре? Або його, нарешті, вколошкають? А може, росіяни розпочали генеральний наступ і змели весь наш фронт між Львовом і Чернівцями? І — капітуляція...

Ні, від долі не втечеш... Солдати вже попрокидалися й почали їсти, пити й базікати...

Він висовується у відчинене вікно й підставляє обличчя під удари холодного вранішнього вітру. А може, впитися, подумав він, випити цілу пляшку, тоді вже ні про що б не думалося, і я був би в безпеці щонайменше до Бреслау. Він нахиляється, рвучко розкриває ранець, але невидима рука не дає йому вхопитися за пляшку. Він бере бутерброд і починає спокійно й повільно жувати. Як дико, що на порозі смерті людина їсть. Скоро я помру, і все ж мушу ще їсти. Бутерброди з ковбасою, бутерброди, які роздають під час повітряних нальотів, які йому спакував його друг капелан, цілий пакунок щедро намазаних маслом скибок хліба, і найдикіше те, що вони йому смакують.

Спершись на вікно, він відкушує і спокійно жує, часом простягає руку вниз, де лежить відкритий ранець, щоб дістати ще один бутерброд. І запиває все це ковточками ледь теплої кави.

Прикро заглядати у вікна вбогих будиночків, де невільники саме лаштуються вирушати на свої фабрики. Будинок біля будинку, будинок біля будинку, і в кожному живуть люди, які страждають, сміються, люди, які їдять, і п'ють, і народжують нових людей, які завтра, може, теж загинуть; аж кишить від людей. Старі жінки й діти, чоловіки й солдати. Солдати стоять біля вікон, он один, а там іще один, і всі вони знають, що завтра-післязавтра їх знову заженуть в ешелони і відправлять у пекло...

— Гей, колего,— чути позаду хрипкий голос,— колего, зіграєш з нами партію?

Він злякано обертається і машинально відповідає:

— Зіграю!

І в ту ж мить бачить колоду карт у руці неголеного солдата, який, усміхаючись, дивиться на нього. Здається, я погодився, думає Андреас, потім киває і йде за Неголеним. Прохід зовсім спорожнів, а Неголений і ще один солдат перебралися зі своїми речами в тамбур. Високий блондин з лагідними рисами обличчя сидить навпочіпки й усміхається:

— Ну, що, знайшов ще одного?

— Ага,— хрипким голосом каже Неголений.

Скоро я помру, думає Андреас, сідаючи на ранець, який приволік із собою. Щоразу, як він ставить ранець на підлогу, сталева каска брязкає і, глянувши на каску, він раптом згадує, що забув автомат. Мій автомат, думає він, стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Він посміхається.

— Ну, й правильно,— каже Блондин,— забудь про свої гризоти, зіграй-но з нами.

Ці двоє зручно влаштувалися. Вони сидять, щоправда, під дверима, але двері забарикадовані, а ручка міцно обмотана дротом, і під ними наскладано цілу купу речей. Неголений, одягнений у справжню синю спецівку, дістає з кишені кусачки, витягає звідкись із-під речей моток дроту й починає ще раз обмотувати ним ручку.

— Ну, й правильно, друже,— озивається Блондин.— Пішли вони к бісу аж до Перемишля. Ти ж теж їдеш до Перемишля? Воно й видно,— додає він, коли Андреас киває.

Андреас незабаром помічає, що обидва вони п'яні, у Неголеного в ящику ціла батарея пляшок, і він час від часу пускає пляшку по колу. Спершу вони грають в очко. Поїзд гуркоче, за вікнами дедалі виднішає, й вони час від часу зупиняються на вокзалах, де лунають гучні бадьорі голоси і де їх немає. Поїзд то наповнюється, то порожніє, знову наповнюється і знову стає порожнім, а вони втрьох сидять у кутку й ріжуться в карти.