Читати книгу - "Спокута"

подарунки, про які можна було хіба мріяти. Шановні гості з міста, батьки та родичі подарували їм і новенькі м’які меблі, і стінку «Перлина», і пилосос «Ракета», і телевізор «Рекорд», і пральну машинку «Хвиля», і навіть килими та доріжки. Вони отримали усе те, чого не можна було купити в магазині, і навіть якби можна було все це купити, то довелося би працювати не один рік.

Після одруження Федько поїхав знову на навчання, а Катря жила в новому будинку, з нетерпінням чекаючи його приїзду. Вона успішно склала зимову сесію, а на літню, що розпочиналася в липні, поїхати вже не змогла, бо восьмого травня народила сина, якого назвали Сергієм.

Катря була ще в пологовому будинку, коли одного разу прийшов її навідати Федько й розповів, що Романа забрали служити до армії, що відгуляли скромні проводи, на яких були присутні лише його близькі друзі та кілька родичів. Два місяці або навіть трохи більше, тьотя Валя з нетерпінням чекала кожного дня на поштарку, сподіваючись отримати хоча б яку звістку від сина. Уже й до військкомату в місто їздила, щоб бодай щось дізнатися. «Не хвилюйтесь, мамашо, – відповіли їй там, – з вашим сином усе добре. Він служить у лавах Радянської Армії й виконує свій громадянський обов’язок». Незабаром після цього вона отримала першого листа від сина й дізналася, що свій громадянський обов’язок він виконує в далекому й невідомому Афганістані. А ще через півтора роки тьоті Валі принесли з райвійськкомату звістку про те, що її син Волох Роман Павлович зник безвісти. Материнське серце не витримало такого горя, жінка впала, як підкошена, та померла. А ще через рік, саме тоді, коли Катря поїхала на сесію, приїхав Роман. Він продав майже за безцінь батьківську хатину, що вже почала перекошуватися на один бік, сумуючи за господарями. Її купило молоде подружжя, що не змогло зжитися з батьками. Молоді люди сяк-так підремонтували хату, довели до ладу огорожу, вирубали старі, напівзасохлі дерева, викорчували бур’яни, що густо обліпили город і подвір’я, та й переїхали жити. А Роман, продавши хатину, швидко кудись виїхав, нікому нічого не пояснивши. Із собою він забрав лише фотоальбоми та якісь батькові книжки по дереву. Казали люди, що бачили, як хлопець перед від’їздом зайшов на кладовище, де були поховані поруч його батько та мати. Він довго сидів у задумі поміж двома рідними могилами, потім поцілував хрести та швидко пішов на автобусну зупинку.

Катерина дуже шкодувала, що не змогла зустрітися з давнім другом, розпитати про його життя й просто побалакати. Деякий час вона ще сподівалася, що Роман надішле хоча б вітальну листівку до якогось свята. Але його сліди розтопилися, зникли десь у незнайомому житті, залишивши в її пам’яті спогад про палке освідчення в коханні того темного та дощового осіннього вечора.

11

Діда Ореста вдалося таки умовити самому з’їздити в гості на малу батьківщину та відвідати родичів і сестру Марічку.

– Без Варі не поїду! – упирався він.

– Зараз з’їздиш без мене, а через рік я оклигаю й зможу з тобою поїхати, – умовляла його бабуся.

– Поїду лише з тобою, – стояв дід на своєму.

Умовляла його вся родина не один день. Згодився поїхати лише тоді, коли накупили подарунків для родичів та Марічки й зібрали йому в дорогу валізу. За три тижні дід Орест повернувся від гостей весь сяючий, задоволений та помолоділий.

– Це мені гори сил надали, – хвалився він. – Там така краса, як у раю! А повітря чисте, хоч ножем ріж.

За вечерею, коли всі зібралися за круглим столом, почав дід розповідати про поїздку.

– Рай і тільки! – захоплено говорив він із блиском в очах. – Знаєте, як там трави пахнуть гарячим роменом? А восени Сян, розповідала Марічка, був цього року сердитим та каламутним. Річка, яка завжди здавалася тихою і смиренною, як сказилася… Ішла вода так стрімко, що зривала береги, зносила побудовані греблі й навіть виривала з корінням віковічні дерева. Ось так, мої любі.

– Діду, розкажи про Марічку, – попрохала Катря, коли його емоції потроху вгамувалися. – Як вона живе сама в горах?

– А так і живе. У неї світла в хатині немає, не кажучи вже про телевізор.

– У наш час це навіть важко уявити, – сказала Катря.

– Їй робили пропозицію, щоб перебиралася в село, обіцяли й будинок колгоспний виділити, але вона не захотіла. Каже, що мати наша дала обіцянку Пресвятій Богородиці, то ж навіщо Бога гнівити та лихо на себе й на сина накликати?

– Її син і досі живе на Сахаліні? – спитала Марина.

– Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка – близнята.

– А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? – запитала Катря.

– Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.

– Чому? – нетерпляче спитала Катря.

Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.

– Вона лікує людей травами. Збирати їх – ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші – вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого