Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

з’являтися, аж цілих три з половиною роки. А коли народилася, то мої тато й мама так зраділи, що аж посварилися.

Посварилися вони, щоправда, не через мене, а через моє ім’я. Поки мама відходила від тяжких пологів і вчилася мене сповивати та доглядати, щасливий тато пішов до сільради і виписав мені метрику. А в метриці секретар чорним по білому написав, що на світ білий з’явилася Ірина Федорівна Христич. Мама як побачила ту метрику — і в сльози. Чи то вона чогось так не любила ім’я Ірина, чи просто хотіла назвати мене по-модному. А тоді в наше село прийшла мода на квіткові імена. Кого тільки не було! І Мальви, і Лілії, і Фіалки, і Рози, і навіть одна Айстра. Тато жартував, що вже й село наше треба було б перейменувати на Клумбу замість Ожинки.

Мама заявила, що буде називати мене Ірис. Це слово в перекладі з грецької означає «веселка», а сама квітка ірис — незвичайна, сильна і походить із дуже-дуже давніх-давен. На фресці, намальованій на стіні Кносського палацу на острові Крит, зображений жрець, оточений ірисами, а фресці тій уже понад чотири тисячі років! От яка давня історія! У середньовіччі іриси росли тільки в замках і монастирях, це вже згодом їх почали вирощувати скрізь і на всіх континентах. А ще ірис називають квіткою королів — французький король Людовик VII навіть зробив її елементом свого герба. Зараз вона є символом Квебеку, Брюсселя, штату Теннессі у США, емблемою багатьох міст Канади, Нової Зеландії, Греції, Швеції, Норвегії, Ісландії, Італії. Іриси дуже стійкі та витривалі. Таке ім’я має принести дитині щасливу долю, бо ж відомо: як кораблик назвеш, так він і попливе.

Тато уважно і трохи здивовано вислухав маму, заплескав у долоні, ніби артистці, яка виступила на сцені, а тоді підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.

— Яка ж ти в мене, Віруню, розумниця! Яка начитана! Словом, справжній історик. Та якби ж я знав… Але що зроблено, те зроблено. Хай уже буде Ірина. А от третю дитинку ми обов’язково назвемо Ірис. От побачиш! Обіцяю!

Мама здивувалася: чому ж третю? Тато сказав: тому що другим буде хлопчик, а тоді знову дівчинка. А потім ще хлопчик, і ще одна дівчинка.

Бабуся також мала свої плани щодо мого імені. Їй хотілося назвати мене Любою. Але вона не втручалася в суперечку між мамою і татом, запитала тільки, що ж то за квята такая прославлена — ірис, які вони, тії іриси, і чи ростуть в Україні? А коли тато сказав, що в нас «тую королівську квяту прославлену» називають півниками, тільки рукою махнула: «А ну вас! Головне, щоб дитина здоровою росла». І стала називати мене просто квяточкою, тобто квіточкою.

Думаю, що й без моєї появи на світ бабуся Ганна полюбила б мою маму. Бо хіба ж її можна не любити, коли вона така добра та весела? Коли бабуся хворіла й уже не вставала з постелі, мама так припадала біля неї, що навіть тітка Калина сказала: «Такеї дочки не кожному Бог послав, як вам, Ганно, невістку».

Тільки з того часу, як тата засудили, мама змінилася. А відтоді, як від нього перестали надходити вісточки, зовсім засумувала.

У школі вона тепер викладає не історію та українську літературу, а ручну працю. Бо директор сказав: той покіс[1], що забрав тата і ще двох «грамотіїв» з нашого району, — то дуже серйозно. А історія й література — це ідеологічні предмети, бо вони формують справжнього громадянина нашої великої Батьківщини, тож їх не можна довіряти будь-кому.

Не раз я гадала: що ж то за покіс такий? Уявляла собі страшного сивого діда з величезною косою в руках, який іде вулицею, скошує людей, як траву в лузі, і складає в покіс. І чому саме мій татко опинився на дорозі в того страшидла? Якби він сидів удома, як інші, то, може, все обійшлося б. І чому це історію та літературу називають ідеологічними предметами? І як це вони можуть когось формувати? Це як пиріг у залізній формі в печі випікати чи як? Ніхто мені цього так і не пояснив, і я досі не знаю. Зате добре знаю, що моя мама — не будь-хто. У неї червоний диплом, такого в нашій школі ніхто з учителів не має.

Мама мовчала, коли директор переводив її на інше викладання. А тітка Калина, наша найближча сусідка, як дізналася, зразу заойкала: «Ой, Боженьку мій! Та хіба ж для домоводства потрібен інститутський диплом? Вчити дітей шити та їсти варити навіть стара безграмотна баба Гапка може». Після цього мама довго плакала. Але тільки вдома, і тільки вночі, коли думала, що я сплю.

Кажу ж, досі не розумію, чого це звичайнісінькі уроки історії та української літератури директор називає ідеологічними предметами. Але, мабуть, мама їх дуже любила, а домоводство не любить, і через те не може бути веселою. Вона тепер сміється дуже рідко, і то тільки тоді, коли ми з нею залишаємося вдвох.

Скоро мама повернеться зі школи. Але зараз я ще сама. Цілую на світлині всіх по черзі — маму, тата, бабусю і себе, пуцьвірінка, замотаного в пелюшки і схованого в біле одіяльце. Притуляю фотографію на хвильку до грудей, тяжко зітхаю і кладу в ту саму книжку. Надійну схованку придумала мама. Бо хто ж стане шукати фото нашого татка в «Історії КПРС»?

Пірнаю під ковдру, прилучаюся до компанії Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна і за хвилину забуваю про все. Мама