Читати книгу - "Степовий найда"

напої в шинку, і я… я не знаю, — пробелькотів хлопець, — як решта грошей потрапила в мій гаманець…

— Так, кажеш, двадцять доларів ти витратив на напої? — запитав чоловік і, відклавши набік ручку, відкинувся на спинку крісла, щоб краще розгледіти хлопця.

— Так, тобто… на перехресті Давидсона я… почастував кількох джентльменів, що їхали зі мною в кареті.

— Ти частував усіх пасажирів?

— Ні, сер, всього чотири-п'ять чоловік і шинкаря, але в Каліфорнії такі високі ціни на все… я в цьому переконався.

— Можливо. Але на тобі це особливо не позначилося, — сказав чоловік, глянувши на гаманець.

— Вони попросили у мене гаманець, щоб подивитися на нього, — сказав поспішно Кларенс, — і ось таке трапилося. Хтось випадково поклав свої гроші в мій гаманець.

— Ну, звичайно, — похмуро промовив чоловік.

— Тому так і вийшло, — полегшено зітхнув Кларенс, хоч пильний погляд співбесідника ще трохи бентежив його.

— Тепер я бачу, що мої двадцять доларів тобі не потрібні, — спокійно промовив чоловік.

— Але ж, — несміливо почав Кларенс, — це не мої гроші. Я повинен розшукати тих, кому вони належать, і повернути їх. Можливо, — додав він нерішуче, — я можу залишити ці гроші у вас, а коли я знайду їх власника, тоді я або він сам зайде за ними.

І Кларенс старанно відрахував двадцять доларів, що залишилися від грошей, подарованих йому містером Пейтоном, додав туди тільки що одержані двадцять доларів, а решту — там було сорок доларів — поклав перед співбесідником, який, не зводячи очей з хлопця, підвівся, відчинив двері і покликав:

— Містер Рід.

Увійшов клерк, який привів сюди Кларенса.

— Відкрийте рахунок на ім'я… — він запитливо глянув на Кларенса.

— Кларенс Брант, — підказав хлопець, червоніючи від хвилювання.

— … Кларенса Бранта. Візьміть цей вклад, — сказав чоловік, показуючи на гроші, — і видайте квитанцію.

А коли клерк, так і не зрозумівши, в чому справа, вийшов, чоловік знову глянув на Кларенса і сказав:

— Мабуть-таки з тебе будуть люди.

Сказавши це, він знову повернувся в свій кабінет і зачинив за собою двері.

Нема нічого дивного в тому, що Кларенс, ще кілька хвилин тому гірко розчарований, пригнічений, покинутий напризволяще своїми рідними, без будь-якої надії на майбутнє, виходив з банку в небувалому піднесенні, почуваючи себе дорослою і цілком незалежною людиною. Ще кілька хвилин тому він був безпритульним хлопчиськом, а тепер, залишаючи банк, проходив повз клерка, що пожалів його, уже не як жебрак — не випадково ж директор відкинув цю думку, — а як вкладник, ділова людина, як клієнт, подібно до інших людей, які товпилися тут. Кларенс розмовляв з людиною, чиє ім'я він щойно прочитав на дверях будинку і яке з повагою згадували його супутники. Це був відомий у всій Каліфорнії банкір.

Отож не дивно, що, сповнений радісних мрій і надій, забувши про все, навіть про те, що привело його сюди, і про те, що гроші, покладені в банк, належать, як він гадав, не йому, Кларенс, зсунувши хвацько капелюх набакир, вийшов на вулицю шукати свого щастя.

Через дві години перед банкіром стояв другий відвідувач, що був знайомий нам, схожий на фермера супутник Кларенса, що сидів поруч з ним у кареті. Відвідувач, певно, був тут своєю людиною і користувався пошаною, бо його одразу ж провели в кабінет директора, доповівши про нього, як про капітана Стівенса.

Поговоривши про справи, капітан запитав між іншим:

— Мені листів немає?

Зайнятий банкір показав ручкою на один з ящиків під літерою «С», що стояв в ряду з іншими ящиками з наклеєними на них в алфавітному порядку літерами. Капітан відібрав свою кореспонденцію і затримався, розглядаючи один з листів.

— Слухайте, Карден, ось тут у вас лежать листи, адресовані якомусь Джону Сілзбі. Вони лежали тут і десять тижнів тому, коли я останній раз заходив за листами.

— Ну, то й що?

— Це той чоловік з графства Піке, якого вбили в прерії індійці. Вчора вечірні газети в Сан-Франціско повідомляли деталі вбивства. Певно, ці листи адресовані йому. Марок на конверті немає. Хто їх залишив тут?

Містер Карден покликав клерка. Виявилося, що лист залишив до запитання якийсь Брант Фок'е. Капітан Стівенс усміхнувся.

— Брант так загрався в карти, що про все забув, а потім я чув, що після тієї стрілянини у Енджелса, він подався кудись на південне узбережжя, його давній приятель Кол Джонсон приїхав сьогодні ввечері зі мною в поштовій кареті з Стоктона.

— Ви також приїхали з Стоктона поштовою каретою? — запитав Карден.

— Так, але я доїхав до станції на десятій милі, а звідти сюди — верхи.

— Ви не помітили там кумедного, трохи старомодного хлопчиська, ось такого на зріст, схожого на учня, що втік зі школи?

— Як такого не помітити! Він навіть частував нас у барі.

Карден схопився з місця:

— Значить, він мені не збрехав!

— Ні, звичайно. Ми не відмовились, але потім все влаштували так, що хлопчисько ніяких втрат не потерпів, навіть навпаки. А в чому справа? Що трапилося?

Але містер Карден уже вискочив з кабінету і розмовляв з клерком, який привів до нього