Читати книгу - "Степовий найда"

— Ви запам'ятали хлопчика Бранта, якого ви приводили до мене?

— Так, сер.

— Куди він пішов?

— Не знаю, сер.

— Ідіть і розшукайте його за всяку ціну. Обійдіть всі найближчі готелі, ресторани, кав'ярні і знайдіть неодмінно. Візьміть ще кого-небудь з собою, якщо почуваєте, що самі не справитеся. Приведіть його сюди негайно!

Було вже близько півночі, коли клерк повернувся. Розшуки виявилися марними. «Корабельна ніч» була в розпалі, в магазинах, конторах, барах, картярських домах — всюди яскраво горіли вогні. На вулицях вешталось багато перехожих, які поспішали назустріч щастю, втіхам, злочинам… І серед важкого монотонного тупоту багатьох людських ніг ніби назавжди потонули дрібні легенькі кроки бездомного хлопчика.

Коли Кларенс знову опинився на вулиці, перед банком, йому в голову прийшла одна блискуча, на його думку, ідея: чому б йому тепер, коли він, всіма покинутий, залишився один серед бурхливого моря життя і ні перед ким не відповідає за свої вчинки, — чому б йому тепер не податися на найближчі золоті приїски. Йому, бездомному, знедоленому повернутися до містера Пейтона і Сюзі — про це й мови не може бути. Треба купити деяке спорядження, — він бачив таке у рудокопів, — і, повечерявши, негайно вирушити в дорогу.

Давно вже він мріяв про те, щоб зайти коли-небудь в ресторан і замовити собі те, що бажаєш. Нарешті його мрія здійснилася, він сміливо переступає поріг ресторану. Та коли очі всіх присутніх з цікавістю втупилися в нього, Кларенс (можливо, через його маленький зріст, а може, через матроський костюмчик) зніяковів і, пробурмотівши якесь пробачення, вискочив на вулицю.

Більше він в ресторан не заходив. Підкріпився він в булочній імбирним пряником ї содовою з лимоном, а в найближчій бакалійній крамниці купив кілька оселедців, трохи копченого м'яса і сухарів на дорогу.

Після цього Кларенс подався на розшуки необхідного спорядження. За годину він придбав, нібито за дорученням (щоб уникнути зайвих запитань), сковороду, ковдру, лопату і кирку. Все це він залишив у булочника, де була його штаб-квартира, за винятком високих чобіт, в яких наполовину ховалися його морські штани: йому хотілося взути їх якомога швидше.

Навіть Кларенсу, незважаючи на його недосвідченість, ціна на всі ці речі здалася надто високою. Коли все було куплено, у нього залишилося не більше чотирьох доларів! Але в дитячій уяві Кларенса ці речі, які він придбав за золото, були куди цінніші від золотих монет. Кларенс по-дитячому захоплювався цим магічним перетворенням золота в речі.

Тим часом на людних вулицях він, як це не дивно, починав гостріше відчувати свою самотність, неясний смуток заповзав у його серце, хоч навкруги було так весело. Яскраво світилися вікна барів, де видно було пишно вбраних розкішних жінок; з численних кабаре долинали бурхливі оплески, вигуки, біля дверей кабаре — галасливі п'яні компанії, що, зчиняючи шум, бродили по вулиці і змушували Кларенса боязко тулитися до стін будинків, часом вони жартома запрошували його приєднатися до них. Все це бентежило і хвилювало хлопця.

У товаристві грубих людей він бував і раніше, але в умовах повсякденного життя там було не до розваг, і над ними був контроль.

Ось пролунав у натовпі пістолетний постріл; збуджені обличчя людей, що біжать повз нього, безпорадна постать — людини біля стіни, і знову натовп, серед якого загубилася та самотня постать.

Під час однієї з таких сутичок його притиснули до дверей, які оберталися, і здивований Кларенс раптом опинився в просторому, світлому, крикливо оздобленому залі, переповненому мовчазними зосередженими людьми, які були так заглиблені в свої справи, що шум і галас під самими дверима не заважали їм. У цьому залі в мовчазній тиші, мов зачаровані, сиділи за столами люди, одягнені хто просто, хто багато, а перед ними лежали карти і купки золота й срібла. Чути було тільки стукотіння кульки з слонової кістки, хтось мляво, монотонно і невиразно повторював одні і ті ж слова.

Кларенс зрозумів, де він опинився: це був картярський дім.

Скориставшись з того, що всі були надто зайняті і не звертали на нього уваги, підбадьорений урочистою тишею, Кларенс несміливо наблизився до одного з столиків. На ньому лежало кілька карт, і на кожній з них — купка грошей. Але на карті, проти якої зупинився Кларенс, грошей не було.

Якийсь картяр, що сидів поруч, підвів голову, здивовано зиркнув на хлопця і поклав на вільну карту кілька монет. Захоплений спогляданням залу і картярів, хлопець не помітив, як його сусід виграв на ту карту два чи навіть три рази. Забираючи зі столу свій виграш, сусід глянув на Кларенса і усміхнувся. Хлопець, зніяковівши, перейшов на другий кінець столу, де також була вільна карта. Той же картяр, потягнувшись через стіл, кинув на неї кілька монет своєю лопаткою і виграв знову. Інші картярі також звернули увагу на Кларенса, дехто усміхнувся йому. Хлопець почервонів і попрямував до виходу. Але щасливий картяр схопив його за рукав і всунув йому в руку три золоті монети.

— Це твоя пайка, синку, — сказав він.

— Моя пайка? За що? — запитав Кларенс, запинаючись.

— За те, що ти приніс мені щастя, — відповів чоловік. Кларенс здивовано глянув на нього.

— А мені… мені можна грати на ці гроші? — запитав Кларенс, кинувши оком спочатку на гроші, потім на стіл.

— Ні, ні, — відповів той поспішно, — не роби цього. Ти напевно