Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Так щодня казали його батьки, про це ненастанно співали у недільній школі. Але щоб завше бути готовому до неї, треба весь час мати в душі бога, а то було не легко, бо Ларс не знав, який бог на вигляд. Він створив собі власний образ божий — чоловіка, що сидить скраєчку хмари, тримаючи в одній руці карнавку, а в другій — патерицю з головкою. До такого бога хлопець зводив руки й проказував «Отче наш», коли його нападав страх, що він може померти. А страх нападав його часто, а надто як він чув, що хтось із дітей помер.

Це розвинуло в його дитячій душі майже дорослу поважність і притлумило в ній радість життя. Він віддавався хворобливим роздумам, а страх перед пеклом і муками, вічними, нескінченними, невимовними тортурами посідав його дедалі дужче й дужче. Адже він такий грішник, страшенний грішник, він і сам знав про це, а господь, звісно, ще ліпше за нього.

Якось Ларс почув, як батьки говорили про одну жінку, що згнила живцем. Почалося гниття з великого пальця на нозі й поволі пішло далі, дісталося до серця, і жінка вмерла. Батьки говорили про неї півголосом; батько казав, що жінці віддано за її діла: вона ж бо гріховне дитя. Мати звела очі до неба, й обоє вони зітхнули.

Ларсові здавалося, що його може спіткати така доля, і він не один день очікував смерті, такої самісінької, як забрала ту злочинну жінку. Батьки назвали її гріховним дитям, але ж і він такий самий! Ларс щодня ходив до піщаних круч, уклякав там і молився, щоб бог дав йому трохи пожити, аби він устиг спастися.

Хлопчина жахався смерті й хотів підкупити немилосердного бога, тому надумав вивчити напам’ять Старий заповіт. Він не був дуже тямкий, та й вірші траплялися довгі. Але батько допомагав йому, вислухував завше й казав запам’ятовувати далі, тільки нагадував, що навіть найкращі вчинки людські все одно гріховні й потребують милосердя божого. Ці слова відібрали в хлопця останню надію на спасіння, і його дитячий розум заплутався в незбагненному.

А втім, батьки не стежили за його болісними сумнівами, надто вони були обмежені, а Ларс мовчазний. Проте часом вони помічали, що хлопець страждає, і дякували богові.

Петер, попри всю свою легковажність і поверховість, був їм миліший і ближчий, — у його натурі лежала та сама несвідома облуда, що й у їхній власній. Петер ніколи не знав, що батьки вважають за погане, а що за добре, але як був дома, стежив за виразом їхніх облич, коли ж опинявся поза домом, то зовсім не думав про них. Він тоді віддавався хвилевому враженню і через те завдавав їм більше гризоти, ніж Ларс, але їхнє суворе слово чи докірливий погляд викликали в нього гіркий жаль, і це батькам подобалося.

Якось у дитячій газеті надрукували оповідання про двох братів, що спали разом на горищі в одному ліжкові, як Ларс і Петер. І ті двоє хлопчиків забули помолитися на ніч. Петер часто занедбував вечірню молитву й казав: «Ет, пусте, вранці помолюся двічі». Ларс теж забував часом про молитву або засинав, не докінчивши її, а прокидаючись уночі, тішився, що не вмер. В оповіданні ті двоє хлопчиків також прокинулися, і один миттю вискочив з постелі й уклякнув на підлогу, а другий не захотів, бо було холодно. Вночі тому, що не помолився, приснилось, наче прилетів янгол і забрав із собою брата. А вранці й справді виявилося, що брат помер, а він лишився жити далі, на кару за своє недбальство.

Ларс беззастережно вірив дитячому часописові, але це оповідання збентежило його. Отже, смерть стала винагородою, і дістав її той, хто молився.

Того дня він зробив дивну річ. За хатою в них був колодязь без цямбриння. І от удень Ларс став обличчям до колодязя, але за двадцять ступнів від нього, і зав’язав собі очі. Він надумав піти просту на колодязь і побачити, чи господь пошле свого янгола відвернути його вбік. Від причілка хати Ларс рушив рівно перед себе, а через десять ступнів спинився, щоб янгол мав час прилетіти. Тоді пішов далі, але очікував на кожному кроці і, ніби випадково, обмацував носаком землю. Проте янгол не з’являвся. Раптом Ларса знову охопив страх смерті, він спинився і зірвав з очей пов’язку. Глибокий колодязь зяяв перед самісінькими його ногами. Першу хвилю він зледенів з жаху й не годен був поворухнутися, тоді повільно став задкувати, не зводячи очей з темної глибіні. Так відступивши трохи, він повернувся й чкурнув межи піщані кручі, наче за ним хто гнався..

Після того випадку Ларс поступово заспокоївся, і в чотирнадцять років у нього остаточно згасла віра в можливості релігії. Але водночас припинився й розвиток; з природи він не був обдарований і поволі байдужів не тільки до релігії, а й до всього, що його оточувало. Його дитячу душу жорстоко згвалтовано, вона з часом переборола біль, однак стала черства.

Петер щасливо пережив дитинство завдяки тому, що мав жваву натуру й не міг довго лишатись поважним. Він нітрохи не змінився — був такий самий, як змалку, хіба тільки навчився ще краще прикидатися.

Після конфірмації вони рік допомагали батькові, а тоді найнялися разом на корабель — один кухарчуком, а другий юнгою.

Перші дні їх прикро вражало життя на кораблі — пісні, лайка, брутальні розваги матросів, що повсякчас жували тютюн; їм ніби вчувався батьків голос, що звав усе те спокусливими личинами диявола. Та невдовзі Петер заплющив на все очі й пірнув з головою в нове життя, а Ларс, на свій подив, — і собі за братом. Вони наче дихнули свіжого повітря, скинули з себе домашній гніт й не могли накупатися в вільній стихії. На судні вони стали заводіяками; Петер ненастанно вигадував нові розваги, а Ларс сліпо йшов за ним. Часом вони перебирали міру, але їхні широкі плечі могли витримати все. Особливо ставали вони в пригоді, як часом на березі в чужому порту зчинялася бійка з місцевими хлопцями й доводилось тікати з шинку. Ларс ловив котрогось із них і притискав до вікна так, що й вікно, і супротивник вилітали на вулицю. Петер також майже не поступався Ларсові на силі.