Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

вона досить дивна. Скидається на те, що ця пані говорила не про книжку… Невже!..

Раптом прийшов на пам’ять Лисков. Невеличкий салон у квартирі начальника пошти пана Бочека, дві його доньки, панна Валясківна, учителька початкової школи, Юрчак — судовий писар, інша золота молодь Лискова. В тому салонику — який же він мізерний проти цього палацу! — грали в цензуру; Лодзя Бочек сідала посередині і була немовби книжкою. Так, так! І про неї казали всяку всячину, — що то, бачся, книжка нерозрізана, кухарська книга, чи томик якихось віршів, або що ця книжка на вигляд цікава, тільки ліпше її не розгортати….

Ага! Це теж, видать, щось на зразок того… Напевно щось таке. Але що йому сказала та пані — приємне чи неприємне?.. Надісь, приємне, хоч у цих великих панів ніколи нічого як слід не добереш.

«А що як вона має око на мене?.. Е-е, не може бути!»

Нінин голос дзвенів, переливався тонкими модуляціями, часом тремтів од хвилювання. Довгі тіні від опущених вій лягали на ніжні білі щоки, пушисте волосся поблискувало в промінні сонця, що пробивалося крізь гущавину листя і світлою животворною плямою падало на килим.

У кімнаті пахло лавандою та липовим медом. Багаті панські покої немовби пишалися позолотою і бронзою, з оздобленої арабесками стелі звисала, сяючи рубіновим кришталем, важка лампа.

«Боже мій, і хто б іще тиждень тому подумав, що я, Никодим Дизма, лежатиму в оцій пречудовій кімнаті, на цьому розкішному ліжку, а ця вродлива жінка читатиме мені книжку!»

Він склепив очі і враз аж здригнувся:

«А що, коли то сон, коли все це — фантазія, коли ось я розімкну очі і побачу вологі закіптюжені стіни кімнати Барциків на Луцькій вулиці? А цей голос… Може, то Манька читає Валентовій газетку?»

Зненацька голос замовк, а за мить стиха спитав:

— Ви заснули?

Дизма розплющив очі і всміхнувся:

— Ні, пані.

— Біль уже минув? Вам лучче?

Никодим знов осміхнувся:

— Біль не минув, але мені ліпше.

Вона мовчала.

— Коли ви тут — мені краще.

Ніна сумно глянула на нього і нічого не відповіла. Никодим подумав, що той дурноверхий брат її, напевне, казав правду: вона нещаслива. Випадала нагода перевірити й інші його балачки, отож Дизма докинув:

— А ви чимось засмучені?

— Ви, мабуть, єдиний у цьому домі, хто може сказати, що йому добре.

— Чому єдиний?

— Вас ніщо не зв’язує з цим домом… Боже мій, ви ж у першу-ліпшу мить можете втекти звідси назавжди.

Губи їй тремтіли, а в очах заблищали сльози.

— І ви таки втечете…

— Ні, — палко заперечив Дизма, згадавши про свою платню. — Я жадав би лишитися тут якнайдовше.

Жінка зашарілася.

— Це ви щиро?

— А чого ж би я обманював? Певно, що щиро.

— Хіба товариство нещасливих істот не лякає вас?

— Ніскілечки. А по-друге, чого це вам бути нещасливою? Ви жінка молода, здорова, багата, маєте всі вигоди в житті.

— Ах, — перебила Ніна, — хіба можна це назвати життям!

Дизма скоса глипнув на неї.

— Може, чоловік не кохає?

— Чоловік? — На обличчі в неї застиг вираз зневаги й огиди. — Лучче було б, якби чоловік ненавидів мене. Зрештою, що нас зв’язує? Він робить гроші, тільки й думає про них… його інтереси такі далекі від мене і такі чужі мені!.. Та він і сам ніколи навіть не пробував зазирнути мені в душу, зрозуміти мене… — Вона прикусила губу. — А втім, навіщо я вам кажу про це…

— Це добре, що ви розповідаєте.

— Ви ж і так усе бачите. Пане Никодиме, скажіть мені, чи буває щасливою самотня, зовсім самотня людина?

— Далебі не знаю… Я сам на цілому світі, один як палець.

— Як? У вас нікого немає? А родина?..

— Нікогісінько.

— І вас це не пригнічує?

— Та ніби ні.

— Ах, це не дивно, ви ж чоловік, у вас сильний, зосереджений характер. Ви не відаєте, що таке самота, бо самі — єдине ціле. Я навіть не певна, чи можете ви взагалі зрозуміти, відчути пустку самотини такої слабкої істоти, як я.

— Але ж у вас є пасербиця.

— Ах, — кинула вона нехотя. — Кася… то жінка…

Вона прикусила губу, а тоді, втупившись у книжку, що лежала розгорнута на колінах, вела далі:

— Знаєте, за багато років я вперше здибала таку людину, як ви, людину, з якою почуваю себе так вільно і так… У вашому співчутті немає ні образливої жалості, ані байдужості… У мене ж немає друзів… Ви перший, з ким я можу дозволити собі щиро поділитися думками, відчуваючи, що мене як слід зрозуміють.

Пані Ніна зашарілася, говорила збуджено. І Дизма вже не сумнівався, що вона «має на нього око».

— Може, вам неприємно, що я розповідаю про свій смуток?

— Боронь боже.

— Хіба ж це хвилює вас?

— Ще й як хвилює.

— Ви дуже добрі до мене.

— І ви до мене теж. Не журіться — все буде гаразд, найперше — не сумуйте.

Ніна всміхнулася.

— Ви зі мною мов з дитиною — заспокоюєте веселим жартом, аби тільки перестала плакати. Але, знаєте, безцеремонність часто буває