Читати книгу - "Ген воїна"

не так — і все злетіло в повітря.

— Дурня якась, — Андрій потер лоба.

— Може й дурня, та в результаті влада буде змушена виправдовуватися, опозиція отримає козирі і можливість маніпуляцій із народом, який, і вам це добре відомо, недолюблює теперішню владу. Причому і вашу, і нашу. Як наслідок можливий черговий переворот.

Росіянин завмер посеред кабінету. Дістав цигарку і глянув на генерала. Той мовчки дозволив. Чоловік закурив, підійшов ближче до столу і скинув попіл у попільничку.

— Моє керівництво вирішило не здіймати бучі й перевірити інформацію. В чорнобильську зону направили нашого співробітника.

— Що? — всі чоловіки одночасно відірвалися від планшету.

— Ви вирішили проводити операцію на території іншої держави? — Андрій кліпнув очима і недоброзичливо глянув у бік генерала.

Той сидів мовчки і дивився на чужу цигарку. Росіянин на мить замовк, він явно обдумував свою відповідь.

— У нас не було вибору. Саме в зону їхала знімальна група. Ми змогли включити до неї водія, який уже кілька років на нас працював.

— Оце вже взагалі, — протяг Сомов, який до цього часу не обзивався. — Товаришу генерал, оце сиджу і думаю: ФСБ у нас під носом слідкує за терористами, потім кидає до режимного об’єкту свого головоріза, а Контора не в курсі?

Росіянин хотів щось сказати та врешті передумав.

— Контора в курсі, а тепер і всі ви, — генерал загасив цигарку і підвівся з крісла. — Із моменту зникнення телевізійників скільки вже часу минуло?

— Три з половиною доби, — відповів росіянин.

— Ваша людина так і не встигла нічого передати?

— Ні.

— Швидше за все вони мертві, — генерал налив води і випив. — А якщо мертві, то «Квíтники», чи як ви їх там охрестили, вже знають, що їх вирахували. І радше за все, доки історія не спливла на поверхню, завдадуть удару.

У кабінеті знову залягла тиша — всі обдумували слова генерала.

— Збирайтеся. Ви всі, і Михайлов теж, підете в зону. Треба дізнатися, що сталося із телевізійниками, та знеш­кодити організацію. Старший групи — Анісімов.

Генерал розвернувся до росіянина:

— Іване. Я вимагаю від вас чітко виконувати накази старшого. Інакше ви в зону не підете. Я розмовляв із вашим прямим керівництвом, і це моя тверда умова.

— Мене попередили, без проблем, — посміхнувся здоровань.

Посмішка росіянина Андрієві не сподобалася. «Із та­ким, як ти, навряд чи вийде без проблем», — подумав він, однак змовчав. Усі встали.

— Усе, хлопці, — генерал по черзі потис чоловікам руки, — отримуйте зброю і все необхідне. Анісімов, у тебе в кабінеті вже лежать деякі документи, карти та інформація про транспортування вас до зони.

Усі вийшли з генеральського кабінету. Андрій зупинився трохи збоку і набрав мамин номер. Пішов виклик, краєм вуха він слухав інших.

— Усі — у мене за дві години, — Анісімов подивився на циферблат ручного годинника і повернувся до росіянина. — Іване, зброю та уніформу ми тобі дамо. Щось специфічне потрібне?

— Ні, дещо у мене є в посольстві — я заберу і повернуся.

— Добре, не спізнюйся, чекати не будемо, — Анісімов повернувся до Андрія. — Бойко, ти кому це наярюєш?

Андрій приклав палець до губ, бо у цю мить мати взяла трубку.

— Мам, це я. Вибач, я не зможу сьогодні під’їхати, нас відсилають на навчання.

— Ото ще, — тихо промовив Дяк і посміхнувся, — понабирають маминих синків, і воюй з ними.

Андрій показав йому кулака, однак той посміхнувся у відповідь.

— Я тільки повернуся, мам, одразу зателефоную, обіцяю...

Глава 3

Василь стояв біля рогу хати, курив і дивився на дорогу. У селі Корогод він народився, а до того тут народилися його батьки, а до них — їхні батьки, і нібито ще кілька поколінь його роду. І ось зараз це село зникало з лиця землі.

Трава давно проросла крізь порепаний асфальт. Хати з одного боку вулиці повністю потонули в деревах. Кинуті напризволяще багато років тому будівлі, потроху розвалювалися і, неначе решето воду, пропускали крізь себе рослини. Дерева повиростали скрізь — повилазили з хат через дахи, а подекуди і через забиті господарями навхрест вікна. З іншого боку вулиці, там, де колись малий Василь на лузі пас череду, до дороги підступала рудувата, майже в зріст людини трава.

«Отакий він — світ без людей, — Василь задер голову, примружився і глянув на білі хмарки, що поволі пливли над селом. — І нікого не цікавить, що он там, під хатою баби Лесі ти вперше в своєму житті цілувався з дівчиною, а там далі, за рогом, у клубі бився з хлопцями з іншого села. Ані деревам, ані хмарам, ані сонцю чи вітру не цікаво, чи є тут люди, чи ні. Природі байдуже, вона поволі забирає назад те, що колись у неї відібрала людина».

Позаду почулося мекання. Молода кізочка підбігла і ткнулася головою в ногу.

— Що, — дід нахилився і погладив тварину, — сумно тут зі мною?

Крізь дерева вдалечині ледь виднівся пам’ятник жителям села, які воювали і загинули під час другої світової. Величезний бетонний солдат тримав автомат і дивився собі під ноги. Прізвища на плитах унизу вже давно закрив бур’ян. Здавалося, солдат відстав від своїх, заблукав і тепер посеред чагарнику стояв і