Читати книгу - "Знахідка на все життя"

пробурмотів старий Сіроштан, забачивши гостей. — Нема чого робити!

Не доїхавши до комбайна, автомашина зупинилася. З неї вистрибнув голова колгоспу Василь Якович, а за ним якийсь чоловік. Голова енергійно замахав руками: мовляв, зупиніться.

Дід загальмував і вже збирався розповісти про свій винахід, але помітив, що прибулі чомусь на нього й не дивляться.

— Славко, ану, мигцем на землю, — наказав Василь Якович. — По всьому степу тебе розшукуємо.

Ще нічого не розуміючи, Славко зіскочив на стерню, а за ним зійшов і дідусь.

Поруч з головою колгоспу стояв незнайомий довготелесий стариган.

— Оце і є Славко, син доярки Марії, онук діда Сіроштана, — відрекомендував Василь Якович хлопця.

Славко стояв ні в тих ні в сих, а мозок його гарячково працював: що ж він накоїв такого, що його вже по всенькому степу розшукують?

Дідуган окинув старого Сіроштана і принишклого Славка пильним поглядом, а тоді схопив хлопця в обійми і стиснув так, що в того перехопило подих.

«Знову якийсь дивописець», — одразу здогадався хлопець.

— Молодець! Спасибі! — схвильовано вигукнув старий.

Славко зовсім розгубився.

— Хто ви, дідусю? Художник? Малюєте колоски? — здивовано блимнув він очима.

— Художник? Ні, я твій родич! І знаєш, хлопче, хто нас поріднив?

— Не знаю.

— Жолудь!

— Як-к-кий це ж-о-о-лудь? — ошелешено мовив Славко.

— Отой, що у тебе в кишені.

— А звідки ви знаєте? — тамуючи хвилювання, спитав Славко.

— Я все знаю, але поки що нічого тобі не скажу. А от жолудя дай мені, будь ласка.

Василь Якович слухав цю розмову і не міг збагнути що то за жолудь такий, яка могла бути спільна таємниця у тарасівського хлопчиська і такої поважної людини…

За всю дорогу до села ніхто й слова не мовив. Дідуган мовчки оглядав жолудя, а Славко сушив голову: хто цей чоловік? Звідки він дізнався про його секрет?

А на шкільному подвір’ї «Волгу» вже чекало чимало слухачів — зрозуміло, увесь сьомий «Б», агроном Іван Іванович, вчителі, колгоспники; розголос про диво-пшеницю встиг облетіти усі сільські завулки.

— Слово вченому-селекціонерові Івану Федоровичу, — оголосив голова колгоспу, підвівшись.

Славко аж підхопився. «Це, напевно, і є той самий дідок, про якого розказували механізатори у польовому стані тоді, після зливи», — здогадався він, прислухаючись до кожного слова промовця. А Іван Федорович розповідав:

— Я тримаю у руці звичайного на перший погляд жолудя. — Він підняв над головою і показав усім Славчину знахідку. — Але це ніякий не жолудь.

— А що? — почулося звідусіль.

— Це металева копія жолудя. Але впевнилися у цьому поки що, мабуть, лише ваш Славко і Білохвостик.

— Білохвостик? Який Білохвостик? — загукали всі.

— Про нього я ще розповім. А ось цього жолудя зробив великий майстер з одного племені хліборобів. Живе те плем’я у далекій африканській країні — Ефіопії, — вів далі вчений. — Не так давно я мандрував по тій гірській країні, шукаючи врожайні сорти пшениці. Одного дня на плоскогір’ї, що лежить між озером Тана і витоком блакитного Нілу, я зустрів плем’я прадавніх хліборобів. Називалися вони охмари. Жили охмари під великим дубом у кількох круглих очеретяних хижах. Це були природжені талановиті селекціонери. Вони мали пшеницю-диво, яка давала небувало високий урожай і не боялася ані жорстоких штормів, ані посухи. Про таку пшеницю мріяв і я. Охмари дали мені зерна, а прощаючись, ватаг хліборобів почепив на шию торбинку, в якій зберігався оцей жолудь. Отут слід сказати таке. Плем’я те сповідує прадавню релігію — тотемізм: обожнює тварин і рослини. За бога їм править дуб, під яким вони живуть. А з його дітьми-жолудями вони ніколи не розлучаються. З дня народження носять їх у торбинках на грудях. За їхніми уявленнями, жолуді захищають людей від хвороб і злих духів. Раніше носили вони справжні жолуді, але тепер їхні майстри навчилися виготовляти жолуді з металу… Так опинився у мене цей, як то кажуть, сувенір.

Ефіопське зерно, діти, справді гарне, але воно не даватиме такого врожаю, як у Африці, на наших полях. Його слід, як кажуть селекціонери, привчити до наших умов. А для цього треба схрестити його з місцевим високоврожайним зерном. Я довго шукав таке зерно, нарешті знайшов один колосок. Це був чудовий сорт, який створила сама природа. Всі сорок вісім зернят з цього колоска я сховав у жолудь, як найцінніший скарб, але, стомлений, ненароком заснув. Це трапилося в степу. Прокинувшись вранці, я не знайшов жолудя. Він зник. Я довго шукав його, але потім здогадався — його вкрав хом’ячок. Невдовзі я таки знайшов багато припасених на зиму жолудів, але свого не знайшов. Тоді я пригадав, що цей звірок — дбайливий господар. Він частенько перевіряє свої припаси і все, що зіпсувалося або потрапило до нього в комору неїстівне, викидає на смітник.

Знайшов я його смітник, але і там не побачив свого жолудя, зате помітив чіткий відбиток ноги дудака з короткими й міцними пальцями. От тоді я й попрощався з зернятами: проковтнув його птах і полетів собі у вирій, шукай тепер вітра в полі. Бачив я і господаря нори: він утік через запасний вихід і, сидячи неподалік, спостерігав за мною. Це був чималий звірок з біленьким хвостиком, тому я й назвав його Білохвостиком. На жолуді добре видно сліди зубів: Білохвостик не раз намагався розгризти його…

І тепер уявіть собі, діти, мою радість, коли на вашій виставці я побачив усі сорок вісім золотих вусанів. До справжніх хліборобських, дбайливих рук потрапили мої зернята! Ваш Славко, сам того не знаючи, зробив важливий крок у великій роботі… У нас тепер є ціла армія цінних зернят. Ми маємо все, щоб розпочати велику роботу. І допоможуть нам у цьому справжні помічники. Ви їх зараз побачите.

— Де вони? — здивовано озирнувся